Василь Стус: життя як творчість
- Автор: Стус Дмитро Васильович
- Год: 2005
- Язык: украинский
- Год: Факт
- ISBN: 966-359-029-7
- Жанр: Биографии и мемуары
Электронная книга - «Василь Стус: життя як творчість». Краткое содержание книги:
Розрахована на широке коло читачів: від учнів до науковців.
Nobody knows how to explain the mystery of fame. Often a person who has spent all his life at the very core of events falls into oblivion right after his death. Vasyl Stus became renowned only after his reburial in 1989. What was the reason? His poetry? His heroic life? His irreconcilable position? Or his ability to be compassionate?
In his attempt to answer these and other questions, the poet’s son Dmytro masterfully combines the objective data of Vasyl Stus’s biography with his own private recollections and observations about his father. His book offers a paradoxical interrelation of contexts combining the highbrow scientific with fiction-like styles.
This book shows Vasyl Stus through the eyes of his son and researcher against a background of “belated nation-making”.
For a wide circle of readers: from students to academics.Введите сюда краткую аннотацию
— Що вдієш, — міркував Василь, уважно прислуховуючись до обговорення останнього вірша, — декларативна й публіцистична поезія завжди сприймається емоційніше й гостріше за справжню.
На господарів Василь теж справив добре враження: «Він, з одного боку, дуже з повагою такою ставиться, а з іншого — людина незалежна, горда, шляхетна… дуже уважна до всього, що робиться… людина абсолютно незалежна. Це не та людина, на яку можна впливати якось»[476].
Коли випадала нагода, Василь любив прибиватися до цього гурту. І хоча траплялося це не надто часто, але раз на два-три місяці він бував на цих поетично-співочо-культурологічних вечорах, куди заглядали «Мозолевський, Кордун, Холодний, Воробйов, Ілля…, Голобородько…, Орач». Господарі не були аж надто пуританами і сповідували «принцип однієї пляшки… Як правило, готували каву, канапки. І одна пляшка. Пляшку випивали… Фактично це було протистояння. Всі чудово знали, — згадує Генріх Дворко, — що в нас збираються, що до нас приходять… наукова інтелігенція зустрічається з гуманітарною. Це дуже не подобалось»[477].
Та й як могло подобатися, коли саме там було закладено фундамент міцної дружби, що витримала випробування не лише часом, але й арештами початку 1970-х: коли заарештували І. Світличного, родина Дворків фінансово підтримувала його дружину, родині Василя Стуса допомагало подружжя Довганів, хтось інший сприяв дітям репресованих при вступі до технічного вузу (гуманітарні вищі навчальні заклади були для них закритими).
Інколи Василь приводив на ці зібрання молодих поетів. І хоча з 1968-го під вікнами будинку почала з'являтися машина зі спецапаратурою для підслуховування, це мало впливало на атмосферу доброзичливости, що панувала в товаристві.
Не можна оминути увагою й зібрання на квартирі Зарецьких, де панувала й створювала настрій та атмосферу норовлива й безстрашна Алла Горська, яка була «душею громади шістдесятників»[478].
Між Василем і Аллою майже відразу встановились ніжні, теплі взаємини. Ходили навіть чутки, що вони закохані одне в одного. Проте Роман Корогодський, який близько спілкувався з обома, заперечує цю тезу: «Я Аллу дуже добре знаю, — каже він. — Вона з хлопцями цілувалася, коли ми зустрічалися. Я їй колись сказав:
— В тебе такі гарні губи, як у коня. М'які, теплі, великі.
— Такі компліменти, — розгубилася Алла, — що я навіть не знаю, чи дати тобі ляпаса.
— Просто я трошки тебе люблю.
— Я тебе теж, — відповіла вона, — але не трошки, а багато.
— Дякую.
— Але ти знаєш, я б дуже хотіла, щоб мені це сказав Василь Стус.
— Як, отаку пошлість, як я сказав? Та він на таке не здатний. Що ти говориш?
— В тім то й справа. Я ніяк не можу з ним поцілуватись…»[479]
Василь Стус і Алла Горська — «це люди одної структури, але з різними психотемпераментами. — Веде далі пан Роман. — Вони дуже ніжно одне одного любили. Вони любили одне одного так, як тільки можуть люди одного плану, однакові на зріст, духовно, мається на увазі.
Василь був людина, приречена від любови зійти на свою Голготу. Він є сином Божим не тільки тому, що він все це робить, а тому, що він між нами ходить. Це людина, яка для себе нічого не хотіла, йому нічого не було потрібно. У нього все було елементарне: черевики, костюм, штани, светр. Все — е-ле-мен-тар-не. Ми ніхто цьому не надавали значення… Але він, певно, поодинокий, який цьому підкреслено, чи що, не надавав значення. Йому нічого не потрібно було. Хіба що оті цигарки… Потім з'ясувалося, чай»[480].
Важко сказати щось іще про характер взаємин цих двох непересічних особистостей, які, хоча й зустрічалися досить рідко, проте завжди продовжували розмову так, ніби вона не закінчувалася, мали чимало спільних уподобань, довкола них природнім чином відразу створювалася надзвичайно притягальна аура абсолютної довірливости й відкритости.
Ці приватні культурологічні (майже закриті для чужаків) товариства, що збиралися на квартирах Світличних, Зарецьких та Дворків, від 1967-го року почали відігравати важливу роль у консолідації «нового» шістдесятництва. Тут витворювалося середовище тих, хто був готовий не йти на моральні компроміси з владою і був готовий відстоювати національну культуру й не зрікатися заарештованих товаришів навіть в умовах політичних «заморозків».
476
Генріх Дворко // Нецензурний Стус. Частина 2. — С. 196.
477
Там само.
478
Михайлина Коцюбинська. Словник імен, що зустрічаються у листах // Василь Стус. Твори. Том 6: кн. 2. — С. 192.
479
Роман Корогодський // Нецензурний Стус. Частина 2. — С. 93.
480
Там само. — С. 93.