Василь Стус: життя як творчість

Особливо актуальним був сьомий розділ книжки — «Пугало „Українського буржуазного націоналізму“ і реальність російського великодержавного шовінізму як головної небезпеки в національному будівництві СРСР», в якому І. Дзюба не лише став на захист «українського буржуазного націоналізму», словосполучення, яке радянська офіційна ідеологічна машина зробила лайкою, але й показав, яку небезпеку для єдности СРСР становить російський шовінізм, зведений до ранґу державної політики.

Іван Дзюба вважав, що головним завданням «Інтернаціоналізму чи русифікації» було пояснити російськомовним людям республіки, що в СРСР «створені умови, які змушують людей відмовлятися, переходити на російську мову, замість української…, що все це вписується у велику стратегію і в історію політичну»[483]. Російськомовний виходець із Донбасу, Дзюба як мало хто інший надто добре усвідомлював усі небезпеки насильницької офіційної майже примусової русифікації. Тому зробив арешти українських патріотів приводом до серйозної теоретичної розмови.

Другим завданням, яке Іван Дзюба ставив перед собою, було показати «керівництву, що вони взагалі погибельну справу роблять, для самих себе погибельну, для ідеї комунізму, ідеї соціалізму»[484].

Звертався автор і до української патріотично налаштованої громади. Застерігаючи від практики різких і незаконних форм протесту, в які часто переходили виступи опозиційно налаштованої молоді, особливо на теренах Західної України, Дзюба сформулював теоретичну програму дій українського патріота в новітніх умовах і переконливо доводив, що першочерговим завданням української інтеліґенції є боротьба за відродження української культури й України в цілому.

Він вважав помилкою йти на відкритий конфлікт із владою, пропонуючи натомість досягати «легальним шляхом всього того, що нам обіцяно всіма конституціями, всіма програмами, всіма деклараціями»[485].

Позірна поміркованість праці неабияк сприяла зростанню лав національно налаштованої молоді й лише після цього — в середині 1972-го — «Інтернаціоналізм…» було визнано «антирадянським» твором, саме зберігання якого могло стати приводом до репресій (це через сім років після написання!).

Під впливом книжки традиційне щорічне відзначення пам'яти Тараса Шевченка, яке неформально відбувалося кожного 22 травня, в 1967-му перетворилося на справжню демонстрацію протесту проти політики «русифікації».

О 22-й годині до пам'ятника під'їхав міліцейський воронок і по меґафону почав вимагати розійтися. Люди, що до того мирно співали пісні на слова Шевченка, не лише зіґнорували цю вимогу, а й із криками «Ганьба! Ганьба!» перекрили рух Володимирською вулицею. Міліцейські воронки відразу ж зникли з місця інциденту, прихопивши з собою п'ятьох людей, які перебували найближче до машин. Мітинґ, що вже мав був закінчитися, спалахнув із новою силою. До мітинґуючих приєднувалися нові й нові люди, і коли молодий лікар Микола Плахотнюк запропонував іти до будинку ЦК КПУ й вимагати, щоб заарештованих відпустили, боронити справедливість пішло близько трьох сотень людей. Не зупинило їх навіть те, що дорогу було блоковано вантажівками, були спроби зчинити бійку й розігнати людей струменями води з брандспойтів.