Василь Стус: життя як творчість
- Автор: Стус Дмитро Васильович
- Год: 2005
- Язык: украинский
- Год: Факт
- ISBN: 966-359-029-7
- Жанр: Биографии и мемуары
Электронная книга - «Василь Стус: життя як творчість». Краткое содержание книги:
Розрахована на широке коло читачів: від учнів до науковців.
Nobody knows how to explain the mystery of fame. Often a person who has spent all his life at the very core of events falls into oblivion right after his death. Vasyl Stus became renowned only after his reburial in 1989. What was the reason? His poetry? His heroic life? His irreconcilable position? Or his ability to be compassionate?
In his attempt to answer these and other questions, the poet’s son Dmytro masterfully combines the objective data of Vasyl Stus’s biography with his own private recollections and observations about his father. His book offers a paradoxical interrelation of contexts combining the highbrow scientific with fiction-like styles.
This book shows Vasyl Stus through the eyes of his son and researcher against a background of “belated nation-making”.
For a wide circle of readers: from students to academics.Введите сюда краткую аннотацию
Стус навіть потерпав, аби Голобородько не вчинив чогось «непоправного», але такий стан був тоді в багатьох. Людина, втім, призвичаюється до всього. Поступово стало звичним і нове, опозиційне до влади, життя.
З переїздом батьків дружини в отриману квартиру у Василя нормалізувався побут, і хоча малий Дмитрик, як назвав поет свого сина, переставав нагадувати про своє існування лише тоді, коли спав[468], однак життєвий простір значно розширився, поет навіть дозволив собі «розкіш» друкарської машинки, на якій від 1967 р. власноруч передруковував вірші.
1967-й взагалі видався доволі спокійним. Світличний таки намовив Василя розпочати працю над «Феноменом доби» та новою збіркою віршів, що з'їдало майже увесь вільний час.
Коли треба було побути самому, Василь ішов до Леоніда Селезненка, що мав однокімнатну квартиру в Академмістечку. Але моральний стан поета дедалі погіршувався: «Богданцю-друже! — пише він у листі до Богдана Гориня. — Дуже тебе перепрошую за… брудний попередній лист. Стало чути, що в тебе там гіршає зір. Дуже важко відчувати всі Ваші невесели, бачити те, що робиться тут, і відчувати власну безсилість. Якісь нитки надій, обривки ліній — і ніякого згущення. Все — епізоди, що сприймаються цілим тільки тоді, коли дивишся (озираєшся) далеко назад. Тоді стає трохи легше…
Недавно один мій товариш[469], який любить по-жіночому поплакатись біля мене, сказав — ми, мовляв, пропаще покоління. Справді: нам, людям, що доходять (чи перейшли) межу 30-річчя, залишається менша половина з можливого й дарованого нам. Звідти ми винесли тільки лють невдоволення — наші локомотиви „по той бік пристрасти“. Ця наша лють хіба ще колись нас удруге (чи й не раз) повертатиме до молодости. І, може, стане сумною причиною нашої гіркої подовженої до смерти молодости. Згага незробленого, лють перед неосягненим (ніби й неосягненним), нічні полюції натомість діянь — це наше. Згадую бідного Джойса, що носив свою Ірландію в серці, що зробив із неї духовно-безтілесу інтелігентську реальність і жив — так, як живе всякий (навіть — український) інтелігент: без рук, без яєць, без учинків. Ще: уяви собі предмет у русі. Предмет втрачено, скажімо, він згорів. Лишився тільки рух як пам'ять про предмет і туга предмета, грудний собачий щем перед місяцем. Ти пізнаєш у цьому нас?
Згадую багатьох мучеників наших, бувших до й після бар'єру. І — „повЕрхи бар'єрів“. Кожен мав її, свою кревну, за курву, за п'яндижку, за повію, за таку-перетаку. І потім болів нею, люблячи, вже звихнувшись на сказі. Яку „Галілеї“[470]: чесноти на гидкому ґрунті, квітка, виросла з учорашніх нужників. І цей педерастизм, ця чеснота навпаки, ця гангрена болю видається за патріотизм.
Вибачай мені. Це мені додав люті вчора читаний Мина Мазайло й Малахій[471]. Ця радість пом'яти, вальпургієва ніч осягнень, цей оргазм укотре перечуваної долі — це наше. Гидке — наше. Тупе — наше. Сліпе — наше. Добре — наше. Незнання — наше. Осліплення духовних пуп'янків — наше.
У нього, мудрого по-особливому, чую колючий дріт до справедливости, чую усміх „парубка моторного“ й оргію дикуна.
Не знаю. Я вже прорубав штольню до останньої сили віри. Стою над краєм — радію зі скепсису. Що — тут? Перепрошую — за сказ мій.
Новини — такі. Вся продукція журнальна спихається до ідеального рівня 1946—1947 рр. Ріжуть повість Є. Гуцала, багато іншої прози, кажуть — путньої (Гуцала — теж). Вимели шпальти, ніби там був шабаш прекрасних амазонок із Лисої гори!
Канадійські комуністи, здається, поїхали ні з чим[472]. Та й із чим могли поїхати? Знаєш, що помер останній з могікан — Крип'якевич? А з бандитів — жоден покищо.
Всідаюсь за прозу…»[473]
Того перехідного року, коли вся країна зачаїлась немов у передчутті катастрофи, Василь Стус багато експериментував і, як бачимо з листа, навіть сів за написання прозових творів: автобіографічна повість «Подорож до Щастівська» та оповідання «Дзвінок», «Бевзь», «Щоденник Петра Шкоди», «[Так бувало уже не раз]», «Хуга»[474].
Проза, втім, захопила Стуса ненадовго. Можливість значно ширшого — панорамного — розкриття доби й внутрішніх станів людини, що так вразило Василя в нещодавно прочитаному «Улісі», швидко змінилося тверезим усвідомленням: попри все, йому ближча природа поетичного слова, щільна стилістика звільненої від філологічної води сути, де можна заховатися за образ ліричного героя, відсторонюючись від особистих переживань і негараздів.
468
Іван Калиниченко згадує, що коли він наприкінці 1960-х приходив до Василя Стуса в гості, то скільки б вони не розмовляли, стільки було чути крик і плач малого.
469
Мова, імовірно, про Леоніда Селезненка або Миколу Холодного.
470
1967-го Василь Стус працював над перекладом віршованих частин п'єси Бертольда Брехта «Життя Галілея», яку на українську переклала Зінаїда Йоффе. Пізніше він відредаґував і увесь переклад та написав передмову «[Про п'єсу Бертольда Брехта Життя Галілея]» (Див.: Василь Стус. Твори. Том 5. — С. 241—335). Однак саме тому, що переклад віршів виконав Стус, переклад Зінаїди Йоффе було знято з видання творів Брехта. Це дуже гнітило Василя й він навіть листовно вибачався перед перекладачкою в листі від 25 квітня 1968 р. (Див.: Василь Стус. Твори. Том 6: кн. 2. — С. 46—47).
471
«Мина Мазайло» і «Народнии Малахій» — п'єси Миколи Куліша.
472
У квітні 1967 р. Україну відвідала група канадських комуністів на чолі з Петром Кравчуком. Їх возили всією Україною, переконуючи в щасливому житті радянських людей і торжестві ленінської національної політики. Натомість спроби українських шістдесятників, у тому числі Михайлини Коцюбинської та Івана Світличного, зв'язатися з ними, аби розказати про інший бік радянського життя, були гранично ускладнені.
473
Лист Василя Стуса до Богдана Гориня від 1967 р. // Василь Стус. Твори. Том 6: кн. 2. — С. 43—44.
474
Див.: Василь Стус. Твори. Том 4. — С. 3—159.