Василь Стус: життя як творчість
- Автор: Стус Дмитро Васильович
- Год: 2005
- Язык: украинский
- Год: Факт
- ISBN: 966-359-029-7
- Жанр: Биографии и мемуары
Электронная книга - «Василь Стус: життя як творчість». Краткое содержание книги:
Розрахована на широке коло читачів: від учнів до науковців.
Nobody knows how to explain the mystery of fame. Often a person who has spent all his life at the very core of events falls into oblivion right after his death. Vasyl Stus became renowned only after his reburial in 1989. What was the reason? His poetry? His heroic life? His irreconcilable position? Or his ability to be compassionate?
In his attempt to answer these and other questions, the poet’s son Dmytro masterfully combines the objective data of Vasyl Stus’s biography with his own private recollections and observations about his father. His book offers a paradoxical interrelation of contexts combining the highbrow scientific with fiction-like styles.
This book shows Vasyl Stus through the eyes of his son and researcher against a background of “belated nation-making”.
For a wide circle of readers: from students to academics.Введите сюда краткую аннотацию
Конфлікт досяг свого апогею 1967-го, після виходу книги «Лихо з розуму (Портрети двадцяти „злочинців“)», у якій Чорновіл зібрав документальні матеріали про репресованих 1965-го шістдесятників. Видання мало значний резонанс на Заході й навіть було відзначене міжнародною журналістською премією у Великій Британії[459]. Однак остаточного розколу в середовищі опозиційно налаштованої до влади інтеліґенції вдалося уникнути. «Допомогло» КДБ.
3 серпня 1967 року було заарештовано Вячеслава Чорновола[460].
І якщо до цього більші чи менші незгоди, що мали місце між умовними культурниками та умовними ж «політиками» в середовищі шістдесятників здавалися принциповими, то судовий вирок (три роки ув'язнення) Львівського обласного суду допоміг усвідомити, що спільного в опозиціонерів таки більше, аніж відмінного, а тому треба підніматися над дріб'язковими суперечностями. «Етичні» міркування «перемогли» тактичні й стратегічні: справді, хіба можна залишити товариша напризволяще?
Літо 1966-го для Василя Стуса видалося непростим. Справжнім шоком для нього, щойно звільненого з Державного історичного архіву, стали слова дружини:
— Василю, я… чекаю дитину, — почув він якось увечері, коли після чергової невдалої спроби знайти роботу картав себе, що він — мужчина, годувальник — не може утримувати родину.
— Як вагітна? — промовив, розуміючи, що змолов дурницю. — Валю, я ж без роботи. Можливі арешти, як можна приводити дітей у цей світ, де ми з тобою не маємо жодної певности щодо завтрашнього дня?
— Бог дає дітей, і дає на дітей, — прорвалися приказкою Валині думки. — Якось буде. Я буду народжувати.
За кілька днів Василеві вдалося знайти підробітки на будівництві метра, а 17 вересня він влаштувався на посаду старшого інженера Відділу технічної інформації проектно-конструкторського бюро Міністерства промисловости будівельних матеріалів УРСР[461].
Робота, звісно, не бозна яка, але мінімальні кошти на прожиття таки забезпечувала. Редаґування технічних текстів було малоцікавим і зовсім не творчим, але залишало трохи вільного часу.
Пізніми вечорами, коли батьки дружини та її сестра Олександра засинали, Василь до світанку сидів над віршами. Непростої зими 1965—1966 років, гуляючи з Валею Святошинським лісом, він мимоволі звернув увагу на красу вкритих памороззю безлистих зимових дерев. Ніякого надміру, жодних зовнішніх прикрас, — ніщо не заглушало сути величних чи покручених стовбурів і кістяків-гілок, що у величному супокої споглядали за суєтою людського життя.
— Такою й має бути поезія, — міркував Василь, — вільною від лушпиння й нашарування щоденности, від намулу випадковостей, лише квінтесенція буття, людського переживання кожної миті, котрою живе людина у світі. «Зимові дерева» — це ж блискуча назва для нової книжки віршів. Невже досі ніхто не використав цей образ? — поет напружував пам'ять, намагаючись витягнути з неї які-будь згадки чи асоціації. — Ні, такої назви я наче не зустрічав. Так і назву книжку!
Ночами, долаючи спокусу затишно простягнутись у теплому ліжку поруч із дружиною, він примушував себе сідати за письмовий стіл, геть завалений розкладеними рукописами, й зосереджувався на роботі з доопрацювання віршів або систематизацією інформації, накопиченої за кілька місяців архівної праці. Тоді вперше майнула думка про Тичину як співця української революції. Зламаного, щоправда, як і сама революція. В трагедії поразки маліють навіть генії. Ось про що слід писати в праці про Тичину, який став речником найбільшого в XX столітті підняття українського духу, і, піднятий поривом національної величі, сягнув небес. Коли ж сила пориву зійшла нанівець, упав у безнадію відчаю.
459
Українська громадська група сприяння виконанню Гельсінських угод: В 4 томах. Т. 1: Особистості / Упорядник Є. Захаров. — Харків: Фоліо, 2001, С. 172.
460
Там само. — С. 172—173.
461
Трудова книжка Василя Стуса.