Червоний Голод. Війна Сталіна проти України
- Автор: Аппельбаум Энн
- Год: 2018
- Язык: украинский
- Год: HREC PRESS
- ISBN: 978-966-97606-4-7
- Переводчик: Дарія Маттінґлі
- Жанр: История
Электронная книга - «Червоний Голод. Війна Сталіна проти України». Краткое содержание книги:
Історія про змову також забезпечила всіх, хто залишився в партії, ідеологічним обґрунтуванням того, що вони мали робити. Лише одна Москва не могла наглядати за виконанням цих страшних наказів. Політика потребувала зусиль місцевих активістів. Через кілька тижнів тисячі людей були залучені до виконання політики, що призвела до голоду їхніх сусідів. Мотивація була розмаїтою: страх арешту, страх голоду, а також істерія, підозра та ненависть до своїх ворогів.
Ліквідація національного руху: «Розстріляне Відродження»
КП(б)У стала першою жертвою «грудневих» постанов. Рішення союзного більшовицького керівництва, котрі пов’язували українізацію з хлібозаготівлями, також ознаменували крах спробам примирити український національний рух і радянську владу.
Насправді, ситуація для українських культурних діячів відчутно погіршилася ще до осені 1932 року. Від часів організованого засудження «шумськізму» в 1927 році життя багатьох людей, пов’язаних з українською культурою, стало небезпечним. Продовжувалася боротьба з Михайлом Грушевським різними способами, про які він знав, а про деякі навіть не здогадувався. ДПУ цілеспрямовано поширювало інформацію, щоб посіяти розбрат і створити атмосферу напруги довкола історика, підбурювало друзів Грушевського проти нього. Його фінансування вичерпалося. Представники нової, марксистської школи істориків критикували наукові праці Грушевського та стверджували, що він приділяє недостатню увагу історії робітничого класу та виявляє занадто великий інтерес до проблеми української ідентичності.
Навесні 1931 року ДПУ врешті-решт заарештувало Грушевського під час його візиту до Москви. Його перевезли в Україну, де Балицький особисто вирішив відправити найвидатнішого історика України на заслання, а не до в’язниці. Його повернули в Росію й наказали там і залишатися. Незабаром після цього влада організувала три публічні дебати, метою яких було делегітимізувати роботу Грушевського. Ці «показові процеси» були проведені дуже помпезно та відбувалися в трьох будівлях, пов’язаних з національним рухом: у Київському оперному театрі, колишньому приміщенні Української Центральної Ради та в будинку ВУАН. На дебатах «розвінчували» Грушевського як активного ворожого агента, «українського буржуазного націоналіста та фашиста, який працював над від’єднанням України від СРСР та підпорядкуванням її капіталістичному Заходу».[739] Його ім’я назавжди зникло з суспільного життя, і він більше ніколи не повернувся в Україну. Грушевський помер, як багато хто все ще вважає, за підозрілих обставин у Кавказькому курортному місті Кисловодськ 1934 року.
Протягом наступних місяців після процесів над Грушевським всіх націонал-комуністів — відданих більшовиків, котрі вважали, що можуть надихнути українських селян і робітників як українською, так і радянською риторикою, спіткала така сама доля. Микола Скрипник, який очолював цькування Шумського, погоджувався зі звинуваченням проти Грушевського і обстоював генеральну лінію партії, став новою жертвою. У січні 1933 року партія скасувала українські історичні та мовні курси, які Скрипник організував в українських університетах. У лютому Скрипник був змушений захищатися від обвинувачень у примусовій «українізації» російських дітей. У березні, коли голод найбільше вразив село, Постишев у ролі такого собі прес-секретаря Сталіна в Україні проштовхнув постанову «Про підручники», згідно з якою розпочалась уніфікація українських навчальних програм і підручників з їхніми російськими відповідниками.[740]
Система шкільної освіти Скрипника канула в небуття. У червні Постишев звинуватив його в припущенні «помилок» у Народному комісаріаті освіти й пішов ще далі:
ці [допущені помилки] є незначними порівняно з тим шкідництвом, яке мало місце в органах освіти і було скероване на те, щоб задурювати голови нашої молоді ідеологією, ворожою до пролетаріату... [Внаслідок цього] українізація часто опинялася в руках петлюрівських свиней, і ці вороги з партквитками у кишенях ховалися за Вашою широкою спиною, як члена Політбюро, а Ви їх часто захищали. Про це треба було вам, тов. Скрипник, тут розповісти.
Постишев не назвав Скрипника «прихованим ворогом», але був дуже близьким до цього.[741] Через деякий час у комуністичній пресі надрукували серію статей, у яких засудили освітню та мовну політику Скрипника, включно з новим українським правописом, над створенням якого він працював протягом багатьох років, залучивши вчених з усього українськомовного світу.[742] На засіданні Політбюро, яке відбулося 7 липня, у кімнаті, заповненій його колегами, Скрипник спростував звинувачення на свою адресу. Присутні відреагували на його коментарі формально: «Скрипник не виконав своїх зобов’язань надати Центральному Комітету стислий лист, в якому він викриває свої помилки». Він так ніколи його і не надав: після засідання Політбюро Скрипник повернувся додому й застрелився.[743]
739
Plokhy, Unmaking Imperial Russia, 268–73.
740
Геннадій Єфименко, Лариса Якубова, “Національні відносини в Радянській Україні (1923–1938)”, Національні питання в Україні XX — початку XXI ст.: історичні нариси, В. М. Литвин, ред. (Київ: Ніка-Центр, НАН України, 2012), 222–3.
741
Martin, The Affirmative Action Empire, 348.
742
Григорій Костюк, Сталінізм в Україні (Київ: Вид-во Смолоскип, 1995), 192–6.
743
Григорій Костюк, Сталінізм в Україні., 192–6.