Так казав Заратустра. Жадання влади

Цьому теологічному інстинктові я оголошую війну, його сліди я знаходжу всюди. Хто має в собі хоч краплю теологічної крові, той ставиться до всього упереджено, лукаво й нечесно. Пафос, який постає при цьому, називають вірою: аби не помічати незнищенної фальші, навіки заплющують очі. Дивлячись мов у викривлені скельця, до всього прикладають мораль, чесноту і святість; добре сумління пов'язують із хибним баченням, та ще й вимагають, щоб усі інші скельця не мали ніякої вартості: адже словами «бог», «спасіння», «вічність» вони вже освятили свої власні. Я ще й тепер повсюди відкопую теологічний інстинкт: з усіх, що існують на землі, це найпоширеніша і, власне, справді потаємна й підпільна форма фальші. Те, що теолог проголошує правдивим, мусить бути облудним: це вже майже готовий критерій істини. В цьому й полягає найпритаманніший теологам інстинкт виживання, який забороняє, щоб хоч трохи шанували чи навіть просто згадували реальність. Куди лише сягне теологічний вплив, там уже всі оцінки перевертаються догори ногами, поняття «істинне» та «облудне» доконечне міняються місцями: те, що найзгубніше для життя, зветься «істинним», а те, що його підносить, підводить, потверджує, виправдовує і забезпечує йому перемогу, зветься «облудним»... І коли трапляється, що теологи, впокоривши «сумління» володарів (або народу), простягають руку до влади, то не маймо ніякого сумніву в тому, що відбувається насправді: нігілістичне жадання влади — це жадання кінця...