Метаморфози

268] Справді б щасливцем був. Та повинного в братовій крові 269] Вигнано з дому. Вигнанця прийняв тоді радо Трахінський 270] Край. Без убивств і насильства в ту пору там лагідно правив 271] Син Світоносця, Кеїк, що зберіг на своєму обличчі 272] Батька сяйливого блиск. Та тоді сам на себе не схожий 273] Був од зажури Кеїк: сумував усе, втративши брата. 274] Так Еакід, занепалий в тривозі й дорозі далекій, 275] Став перед ним, із людьми кількома лиш до міста ввійшовши. 276] Стадо ж худоби й овець, що пригнав із своєї країни, 277] Зразу ж за стінами міста лишив у тінястій долині. 278] Тільки—но, дозвіл отримавши, володаря він побачив — 279] Віття, пов'язане з вовни стрічками, подав і про себе, 280] Хто він, чий син, розказав. Та ні слова — про скоєний злочин. 281] Щось там відносно вигнання збрехав. Залюбки, каже, в місті 282] Жив би або на селі. Повелитель Трахінський, всміхнувшись, 283] Ось що йому відповів: «Ми й для простого люду, Пелею, 284] Не шкодували б угідь — не захланним керуємо краєм. 285] До щиросердя мого якщо ймення твоє долучити 286] Й те, що Юпітер — твій дід, то хіба ще й прохати потрібно? 287] Все необхідне бери! І вважай, що й твоїм є так само, 288] Що б не побачив у нас. О, коли б ти міг бачити більше!» 289] Й сліз приховати не міг. Поцікавивсь Пелей і супутці, 290] Що за причина такої журби. Він у відповідь мовив: 291] «Мабуть, гадаєте ви, що той птах, який іншим пернатим 292] Кігтями, хижий, грозить, споконвіку був пір'ям покритий? 293] Мужем він був! І—така вже постійність душі — вирізнявся 294] Звагою з—поміж усіх, поривавсь до насильства, до зброї. 295] Дедаліоном він називавсь. Був один у нас батько — 296] Той, Що приводить Зорю, покидаючи небо останнім. 297] Мир над усе я любив. Тільки й думи було тоді в мене, 298] Що про подружжя та мир. Зате в війнах — брат милувався: 299] Скільки вождів покоряв наполегливо, скільки народів! 300] Нині ж у Тісбі виловлює він голубів заповзято. 301] Мав прехорошу дочку, що Хіоною звалась; до неї, 302] Щойно сім років подвоїла, йшли женихи чередою. 303] Феб і народжений Майєю разом якось повертались: 304] Перший — із сонячних Дельф, із вершини Кілленської — другий. 305] І, лиш уздріли її водночас,— водночас покохали. 306] Феб сподівання свої на любов одкладає до ночі; 307] Той і не думав баритися: жезлом, що сон навіває, 308] Легко торкнувсь її уст, і вона, покорившись тій силі, 309] Богу вві сні віддалась. Уже зорі розсипала в небі 310] Ніч — і натішився й Феб, годувальниці вигляд прийнявши. 311] Виповнивсь, час дозрівавши належний, живіт у Хіони, 312] Й парость безсмертного роду богів — крилоногий Автолік, 313] Бог хитромудрий родивсь, до зухвальства всілякого здатний. 314] Гідний наслідувач батька свого, без зусиль особливих [195] 315] З білого — чорне він міг, а з чорного—біле зробити. 316] Фебів же син, Філаммон,— бо ж вона близнюків народила,— 317] Славився співом дзвінким і майстерністю гри на кіфарі. 318] Що їй за користь, однак, що двійнят повила, полюбившись 319] Двом несмертельним богам, що свій рід од могутнього батька 320] Й діда ясного веде?.. Багатьом тільки шкодила слава, 321] Не прислужилась і їй. Почала зневажати Діану: 322] Я красивіша, мовляв. А на те, спалахнувши, богиня: 323] «Що ж, як не вродою,— каже,— то, може, прославлюсь ділами!» 324] Й тут же, тугу тятиву відтягнувши, тростину пускає 325] З лука — й Хіоні язик прошиває стріла по заслузі. 326] Змовкнув язик; не могли вже прорватись ні голос, ні слово. 327] З кров ю й життя, поки скрикнути хоче, її залишило. 328] Я, підхопивши її, похололу вже, батьківським болем 329] Теж, нещасливий, пройнявсь і старався розрадити брата. 330] Брат же мій слухав мене, як молитву керманича — скелі: 331] Все побивався над тілом дочки. А на вогнище клали,— 332] Сам він раз по раз чотири рази прямо в полум'я хиже 333] Кидавсь — чотири рази зупиняли присутні безумця. 334] Врешті він бігти пустився. Так бик під укусами шершня, 335] Чуючи в шиї пекуче жало, шаленіючи з болю, 336] Рине наосліп. І видно було, що не може людина 337] Бігти так швидко; здалося — не ноги вже в нього, а крила. 338] Вже від усіх віддалився і, гнаний жадобою смерті, 339] Вибіг аж ген на вершину Парнасу, але змилосердивсь 340] Феб: коли Дедаліон із високої кинувся скелі, 341] В птаха його обернув — і на крилах повис він у леті. 342] Дзьоб гачкуватий і кігті такі ж йому дав, і завзятість 343] Давню зберіг, і, хоч меншим зробив,— неабияку силу. 344] Нині — він яструб, ворожий усім; на пернатих чигає, 345] Хижий. Страждаючи сам, він примушує інших страждати».