Василь Стус: життя як творчість
- Автор: Стус Дмитро Васильович
- Год: 2005
- Язык: украинский
- Год: Факт
- ISBN: 966-359-029-7
- Жанр: Биографии и мемуары
Электронная книга - «Василь Стус: життя як творчість». Краткое содержание книги:
Розрахована на широке коло читачів: від учнів до науковців.
Nobody knows how to explain the mystery of fame. Often a person who has spent all his life at the very core of events falls into oblivion right after his death. Vasyl Stus became renowned only after his reburial in 1989. What was the reason? His poetry? His heroic life? His irreconcilable position? Or his ability to be compassionate?
In his attempt to answer these and other questions, the poet’s son Dmytro masterfully combines the objective data of Vasyl Stus’s biography with his own private recollections and observations about his father. His book offers a paradoxical interrelation of contexts combining the highbrow scientific with fiction-like styles.
This book shows Vasyl Stus through the eyes of his son and researcher against a background of “belated nation-making”.
For a wide circle of readers: from students to academics.Введите сюда краткую аннотацию
Ув автобіографії від 23 липня 1966 року Василь Стус так виклав цю ситуацію: «Робив у ЦДІА науковим співробітником, потім — старшим науковим співробітником, але увільнений „за власним бажанням“ — за безсовісним, здається, наполяганням тов. Зубкова з Інституту літератури (про це я довідався в ЦК КПУ у тов. Митюкова»[449].
Проте навіть кілька місяців наукової роботи дозволили Василеві накопичити матеріал, що ліг в основу неопублікованої за його життя статті «Дещо з думок наших попередників»[450] та дав йому неоціненний матеріал до найґрунтовнішої літературознавчої статті — «Феномен доби (Сходження на Голгофу слави)»[451], присвяченої творчому злету та падінню Павла Тичини, кому «судилася доля генія»[452]. Вона була закінчена лише серединою 1971 року, але так і не стала помітним явищем самвидаву, бо надміру прискіпливий автор довго радився з друзями та дослідниками творчости Тичини щодо тих чи інших своїх оцінок, а після арештів 1972-го дві машинописні копії, що перебували на руках у людей, були спалені.
Про «Феномен доби» мова буде в наступному розділі, поки ж — кілька цитат зі статті «Дещо з думок наших попередників…», що засвідчують уявлення Василя Стуса про роль та місце письменника в житті народу:
«Митець потрібен своєму народові та й усьому світові, — пише Василь Стус, — коли він сучасний, коли його творчість іде по самому нерву життя, коли вона зливається з криком його нації.
Де та сучасність для сьогоднішнього українського митця, для сьогоднішнього українського інтелектуаліста? Вона між лезом великодержавного меча й горлом української нації. Там і тільки там шукали й знаходили сучасність наші попередники, вітчизняні письменники-великомученики, більшість яких стала жертвою російського царизму та новітніх деспотій…
Не біймося їх, не сахаймося, відліпімо приклеєні до них недругами України ярлики. Як писав надовго забутий на Україні легендарний український мандрівник першої пол[овини] XVIII ст. Василь Григорович-Барський: „…не бійся того, що я тут написав, бо писав я все це в запалі свого серця… а до того ж пишу оцю книгу і для тих, хто полінується бути самовидцем — то нехай же такий довідається про все, хоч читаючи…“»[453]
Запал серця, на якому наголошує Григорович-Барський, стає домінантним для поета у творчості й самому житті. «Літературна праця повинна бути потрібною народові, інакше вона втрачає сенс. Бо коли письменник не має надії, що його слово буде комусь потрібним бодай після його смерти, такий письменник поповнює й без того густі лави графоманів та пустоцвітів, яких так багато наплодилось на нашій землі», — сказав мені батько з іншого приводу 1980-го, незадовго до другого арешту.
Чиї ж думки видаються здаються [так в оригіналі. — Прим. верстальника] Стусові настільки співзвучними, що він «переплавлює» їх на окрему статтю? Степана Руданського, Сергія Єфремова, Олександра Довженка, Олеся Гончара та Івана Пулюя.
Змальована ними приголомшлива картина занепаду національного життя (і то не лише мовного, а й традиційного життя українського селянина, шкільництва, книгодрукування тощо) завершується цифрами офіційної радянської статистики, на підставі якої Василь Стус робить висновок про дедалі загрозливішу русифікацію міст і пригнічене становище титульної нації в Україні:
«Як і до революції, в республіці корінне українське населення порівняно з російським та єврейським (що живе у містах) тримається в темряві, нормальний культурний розвиток української нації всіляко гальмується й консервується. Сільське українське населення… не має фактично доступу до міста, не може вливатися в міське населення й виносити за межі села українську мову. Колгоспники приречені на постійне, безвиїзне проживання тільки в селі. Не маючи паспортів, вони фактично закріпачені за конкретними колгоспами»[454].
Аналізуючи трагедію «нової Греції», як назвав Україну в записці до Катерини II німецький філософ Гердер, маючи на увазі трансформацію цивілізованого краю в безсловесний і неосвічений нарід, Стус формулює завдання: «Врятувати цю новітню „Грецію“ для народів світу з її геніальними народними піснями, з її співучою мовою, з її народом, що викохав, проніс через віки свою людяність, свою гостинність, доброзичливість до всіх народів світу, до будь-якого найменшого народу-брата, — що може бути радіснішим, природнішим для українського інтелігента за цю мету, якій наші попередники офірували всіма своїми силами і навіть життям!»[455].
449
Автобіографія Василя Стуса. — Рукопис зберігається в архіві Гуманітарного центру Василя Стуса.
450
Василь Стус. Твори в чотирьох томах (шести книгах). З додатковими 5 і 6 (у двох книгах) томами. Том 4. — Л.: ВС «Просвіта», 1994, С. 381—397.
451
Там само. — С. 259—346.
452
Там само. — С. 260.
453
Там само. — С. 382.
454
Там само. — С. 394.
455
Там само. — С. 397.