Василь Стус: життя як творчість

Не всі думали як Стус. А тому коло його нерадикальних однодумців було значно вужчим за коло шістдесятників. Культурники, які уникали прямої конфронтації з владою, але готові робити максимум можливого для досягнення цієї мети, у середині шістдесятих згрупувались у ще тісніше коло. Після повернення Віктора Зарецького та Алли Горської з творчого відрядження на Донбас та звільнення 30 квітня 1966 року І. Світличного як «соціально неопасного»[456], квартири цих людей стають місцем зустрічей і неформальних, хоча й напівзаборонених, зустрічей і дискусій незгодних.

Маленька квартира-бібліотека Світличних і богемна квартира-майстерня Горської-Зарецького були своєрідними творчими лабораторіями: Надія Світлична навчала української мови Г. Севрук, Л. Семикіну і А. Горську; Іван Світличний проводив мистецькі семінари з молоддю, що виявилася «зайвою» в українській радянській культурі.

Звільнення Світличного з-під варти в умовах дедалі більшого ідеологічного тиску було для всіх цих людей справжньою перемогою й, може, єдиним реальним наслідком подій в кінотеатрі «Україна». Перемога ця була справді вистражданою й вибореною, а не подарованою «доброю» волею влади. Ліна Костенко збирала підписи «метрів» під вимогою звільнити Світличного, під якою підписалися не лише М. Стельмах та А. Малишко, а й академік М. Амосов з авіаконструктором О. Антоновим. Англійський письменник Пол Таборі, який очолював комісію Amnesty International, що опікувалася долями митців, які перебувають в ув'язненні, допоміг Об'єднанню українських письменників «Слово» винести справу з оборони Івана Світличного на загальну сесію, наслідком чого стала ухвала Конґресу зі засудженням «насильства над українськими письменниками в СРСР»[457]. Особливо важливою була підтримка технічної інтеліґенції, яка різко виступила на захист відомого українського літерата, вимагаючи від влади звільнення «несправедливо утримуваного під вартою» письменника. Не рахуватися з цими думками керівництво КДБ не ризикнуло.

Проте ейфорія була короткочасною. Радість від Іванового звільнення затьмарювалася тиском на М. Коцюбинську в Інституті літератури, судовими процесами у Львові й Івано-Франківську над братами Горинями й П. Заливахою, звільненням з роботи Василя Стуса, неможливістю друкуватися для Б. Антоненка-Давидовича, Г. Кочура, Є. Сверстюка та багатьох інших письменників, чиї твори якщо й потрапляли до періодики, то під псевдонімами чи навіть чужими прізвищами.

Тоді ж почалися перші розколи й у середовищі шістдесятників. Поступово загострювалися взаємини між І. Світличним та В. Чорноволом, які по-різному розуміли завдання українських інтелектуалів в умовах тотального пресинґу з боку держави. Розуміючи нечисельність нової української культурної еліти й прагнучи зберегти її від нищення в таборах, Іван Світличний вважав доцільним обмежитися культурницькою та інформаційною роботою, що давало можливість передавати в Москву, а відтак за кордон інформацію про свавілля влади на Україні й здійснювати публікацію найцікавіших літературних текстів у чеських та польських україномовних часописах, що не мали таких жорстких цензурних утисків. Вячеслав Чорновіл наполягав на більш радикальних методах. Вважав, що позитивного результату можна досягти лише різким протистоянням із владою: масові незаконні й безпідставні арешти, на його думку, мали привернути увагу до катастрофічного культурного становища в Україні[458].