Історія ГУЛАГу
- Автор: Аппельбаум Энн
- Год: 2006
- Язык: украинский
- Год: Видавничий дім «Києво-Могилянська академія»
- ISBN: 966-51-355-9
- Переводчик: Андрій Іщенко
- Жанр: История
Электронная книга - «Історія ГУЛАГу». Краткое содержание книги:
Актуальність «Історії ГУЛАГу» для України тяжко переоцінити. Ця книжка може і повинна стати одним із чинників формування суспільної думки, яка нарешті зуміє подолати радянський спосіб мислення і дії в новій українській державі й українському суспільстві.
З часом позірна «свобода» табірного життя блякла. У тюрмі, як писав в’язень-поляк Казимир Зарод, все ще можна було вірити, що сталася якась помилка, що скоро вас звільнять. Зрештою, «нас все ще оточували сліди цивілізації — за стінами тюрми було велике місто». Однак у таборі він опинився серед «дивного зібрання людей… будь-яке відчуття нормальності зникло. Дні йшли за днями, а мене наповнювала якась паніка, яка поволі перетворювалася на відчай. Я намагався придушити це почуття, повернути його назад у глибини свідомості, та поволі мені почало відкриватися, що я став жертвою цинічного акту несправедливості, з якого, як виявляється, виходу немає…»[666]
Що гірше, така свобода пересування легко і швидко перетворювалася на анархію. Охоронців і табірного начальства на лагпункті було багато вдень, але вночі всі вони часто повністю зникали. Один чи двоє могли залишатися на вахті, але інші йшли на той бік огорожі. В’язні зверталися на вахту тільки коли вважали, що небезпека загрожує їхньому життю. Один з мемуаристів згадує, що внаслідок сутички між політичними і кримінальними в’язнями — як ми побачимо далі, у повоєнні роки це було звичайним явищем — кримінальні, які у ній виявилися переможеними, «побігли на вахту» прохати допомоги. Наступного дня їх відіслали на інший лагпункт — табірна адміністрація вирішила за краще уникнути масового вбивства[667]. Ще одна жінка, знаючи, що один із в’язнів може її згвалтувати і вбити, звернулася на вахту і попросила, щоб її посадили на ніч до штрафної камери[668].
Однак вахта не була надійною зоною безпеки. Охоронці на вахті не завжди відгукувалися на звернення в’язнів. Дізнавшись про насильство між в’язнями, вони цілком могли і просто посміятися. Є свідчення, як в офіційних документах, так і в мемуарах, про те, що озброєні охоронці не звертали уваги на випадки вбивства, тортур і згвалтувань серед в’язнів. Густав Герлінг пише про групове згвалтування у Каргопольлагу: у жертви вирвався «короткий горловий крик, сповнений сліз. Їй накинули на голову спідницю. З вежі пролунав сонний голос: «Ну, ну, хлопці, що ви робите? Як вам не соромно?» Восьмеро чоловіків відтягли дівчину за туалети і продовжили…»[669]
У теорії правила були суворими: в’язні мали знаходитися в зоні. На практиці правила порушувалися. А дії, які з формальної точки зору не були порушеннями правил, незважаючи на те, якими насильницькими чи згубними вони могли бути, не обов’язково тягли за собою покарання.
Зона контролювала пересування в’язнів у просторі[670]. Але їхній час контролювався саме режимом. Говорячи просто, режимом називався набір правил і процедур, за якими функціонував табір. Якщо колючий дріт обмежував свободу пересування зеків у зоні, то ряд наказів і сигналів регулювали години, у ній проведені.
Суворість режиму була різною на різних лагпунктах, залежно як від змін пріоритетів, так і від типу в’язнів, які утримувалися в конкретному таборі. У різні часи існували табори м’якшого режиму для інвалідів, табори загального режиму, табори особливого режиму і табори штрафного режиму. Однак на глибинному рівні система залишалася тією самою. Режим визначав, коли і як в’язень має вставати; як його мають довести до роботи; коли і як він має отримувати їжу; коли і скільки він має спати.
У більшості таборів день в’язня офіційно починався з развода — розводу: процедури формування з в’язнів бригад, після чого їх вели на роботу. Будив їх гудок або якийсь інший сигнал. Другий гудок попереджував про закінчення сніданку і початок роботи. В’язні шикувалися перед табірними воротами на ранкову повірку. Радянський кіносценарист і автор надзвичайно яскраво написаних спогадів Валерій Фрід так описує цю сцену:
«Бригади шикуються перед воротами. У нарядчика в руках вузька чисто стругана дощечка: на ній номери бригад, кількість роботяг. (Папір дефіцитний, а на дощечці цифри можна зіскребти склом і назавтра написати нові.) Конвоїр і нарядчик по картках перевіряють, чи всі на місці, і якщо всі — бригада вирушає на роботу. А якщо когось немає — затримка, поки не відловлять і не приведуть відмовника»[671].
Згідно із вказівками з Москви, таке чекання не мало тривати більш як 15 хвилин[672]. Як пише Казимир Зарод, воно, звичайно, часто тривало набагато довше — незважаючи на погоду:
«О пів на четверту ранку нам належало вишикуватися посеред площі, шеренгами по п’ять, і чекати на повірку. Охоронці часто помилялися, і через те доводилося рахувати знову. Сніговими ранками це був довгий процес холодної агонії. Якщо охоронці вже повністю прокинулися і були зібрані, повірка зазвичай займала близько 30 хвилин, але коли вони прораховувалися, ми могли стояти тут і цілу годину»[673].
666
Zarod — p. 103.
667
Куц. — с. 165.
668
Львов. Неопубліковані спогади.
669
Herling. — p. 29.
670
У Sofsky, The Order of Terror автор теж пише про час і простір в’язнів. Цю ідею я запозичила у нього.
671
Фрид. — с. 136.
672
ГАРФ, 9401/12/316.
673
Zarod. — p. 99–100.