Історія ГУЛАГу

Московська прокуратура надіслала листа ще до одного табору, поблизу міста Комсомольська в Сибіру, в якому начальство звинувачувалося у тому, що там щонайменше 1763 в’язням було надано статусу «безконвойних». У результаті, як розгнівано писав прокурор, «на в’язнів завжди можна натрапити у будь-якій частині міста, у будь-якому закладі та на приватних квартирах»[660]. Ще один табір звинувачувався у тому, що 150 в’язням на порушення режиму було дозволено мешкати на приватних квартирах, що призвело до «випадків пияцтва, хуліганства і навіть пограбувань місцевого населення»[661].

Однак у самих таборах в’язні були не повністю позбавлені свободи пересування. Навпаки, у цьому полягає один із дивовижних вивертів концентраційних таборів, і в цьому полягає одна з рис, які відрізняють їх від тюрми: не в робочий час і не під час сну більшість в’язнів могли заходити до бараків і виходити з них, коли хотіли. Неробочий час, з певними обмеженнями, в’язні також могли проводити на власний розсуд. Тільки в’язнів каторжного режиму, запровадженого 1943 року, чи пізніше в’язнів «таборів особливого режиму», які були створені 1948 року, замикали у бараках на ніч — ця обставина викликала велике обурення, а пізніше і була однією з причин заворушень[662].

Прибувши до таборів після замкнених радянських тюрем, в’язні часто були здивовані такою зміною і відчували полегшення. Один зек сказав після прибуття в Ухтпечлаг: «Настрій у нас чудовий — ми дісталися до відкритого повітря»[663]. Ольга Адамова-Сліозберг згадує розмови «від ранку до вечора про переваги табору над життям у тюрмі» після прибуття до Магадану:

«Населення табору (близько 1000 осіб) нам здавалося величезним: стільки людей, стільки бесід, так багато друзів можна знайти!

Природа. Ми ходили всередині огородженої дротом зони і дивилися на небо, дивилися на далекі сопки, підходили до хирлявих дерев і гладили їх руками. Ми дихали вологим морським повітрям, відчували на обличчях краплини дощу, сідали на вологу траву, торкаючись руками землі. Ми жили без усього цього чотири роки, а виявляється, це абсолютно необхідно, без цього неможливо відчувати себе нормальною людиною»[664].

З цим погоджується Леонід Фінкельштейн:

«Вас завели всередину, ви вийшли з тюремної машини, і вас дивують кілька речей. По-перше, те, що навкруги без охорони бродять в’язні — вони кудись ідуть виконувати якісь свої обов’язки. По-друге, вони виглядають зовсім інакше, ніж ви. Цей контраст відчувався навіть дужче, коди я був у таборі, а привозили нових в’язнів. У нових в’язнів обличчя були зелені — зелені обличчя від браку свіжого повітря, від жалюгідної їжі і т. д. В’язні у таборах мали більш-менш нормальний вигляд. Ви опинялися серед порівняно вільних людей, які порівняно добре виглядають»[665].