Давня історія України (в трьох томах). Том 3: Слов’яно-Руська доба

Джерелознавчий аналіз «Повісті», здійснений Б. О. Рибаковим, показав, що праця Нестора за часів Мономаха — Мстислава була піддана тенденційному редагуванню. В результаті в ній з’явилась «норманська» концепція початкової давньоруської історії, яка не має нічого спільного з історичною дійсністю[452].

Академік Г. Міллер, вражений широтою інформації «Повісті» і рівнем систематизації матеріалу, писав, що Нестор і продовжувачі його літопису склали систему руської історії, яка настільки повна, що жодна нація не може похвалитися таким скарбом. Серед переваг «Повісті», як і літописів, що склали її основу, було й те, що вона написана рідною мовою, на відміну від латинської історіографії країн Західної Європи або арабомовної літератури Середньої Азії. Із слов’янських країн до XIV—XV ст. тільки Болгарія створювала історичну літературу рідною мовою.

«Повість минулих літ» найповніше збереглася в Лаврентіївському та Іпатіївському літописах. Згідно з М. Д. Присьолковим, на півдні Русі на початку XIV ст. було створено звід, який об’єднав київське і галицько-волинське літописання. До нього ввійшли Київський звід 1198 (1200) р., складений ігуменом Видубицького монастиря Мойсеєм, галицько-волинський звід початку XIII ст., літопис Данила Галицького, складений у 1256—1257 рр. при кафедрі холмського єпископа[453]. Найповніше цей звід відбився в Іпатіївському літописі[454].

Північно-східне літописання найкраще реконструюється за матеріалами Лаврентіївського і Радзивіллівського зводів, до складу яких увійшов також «Літописець Переяслава Руського»[455].

Важливі дані для висвітлення історії Київської Русі утримуються в новгородських літописах, насамперед у Новгородському Першому[456].

Дослідники постійно звертаються до пізніх зводів, у тому числі Никонівського літопису XVI ст. Наявність у ньому свідчень, які не мають аналогій в уже відомому колі давньоруських літописних текстів, не може бути підставою для скептичного ставлення до нього. Згідно з Б. О. Рибаковим та іншими дослідниками, саме в Никонівському літописі зберігся так званий «Літопис Аскольда», в якому утримуються свідчення про взаємини Русі IX ст. з Візантією.

На ранньофеодальному етапі історії Київської держави літописання велося переважно у Києві та Новгороді. На етапі феодальної роздробленості, у XII—XIII ст., практично кожна удільна столиця Русі мала своїх літописців. У Південній Русі центрами літописання були — Київ, Чернігів, Переяслав, Володимир-Волинський, Галич, Холм. Незважаючи на певні відмінності у складі свідчень і конкретній ідейній спрямованості, літописання удільних центрів успадкувало від попереднього періоду загальноруські традиції, що характеризували «Повість минулих літ». Вони помітні не лише у київському літописанні, але й у переяславському, галицько-волинському, новгородському, володимирському.

Яскрава публіцистичність давньоруських літописців — поборників загальноруських інтересів, їхні заклики до об’єднання руських земель не були породженням тільки літературного таланту. Ці ідеї з часів Володимира Мономаха стали програмою державної практики не лише київських князів, але й інших руських центрів — Чернігова, Галича, Володимира-на-Клязьмі.