Метаморфози

146] Цар, одцуравшись багатств, поселився в одлюдному лісі 147] З Паном сільським, що в печерах гірських собі сховку шукає. 148] Розум коротким, однак, залишивсь, і думки нерозважні, 149] Як і раніше, тупій голові були тільки на шкоду. 150] В синяве море задивлений ген, височить крутосхилий 151] Тмол. Він одним своїм боком сягає прославлених Сардів, 152] Другим, південним, доходить аж ген до затишних Гіпепів. 153] Там, зазиваючи ніжною піснею німф полохливих, 154] Склеєну воском пастушу сопілку до вуст притуливши, 155] Пан похвалявсь, що йому й Аполлон, мов, у співі не рівня. 156] Вже й до змагання нерівного став він, а Тмол був суддею. 157] Сів на горі своїй старець—суддя і, щоб добре міг чути, 158] Вуха звільнив од дерев. Тільки дуб його сизе волосся 159] Віттям окрив, жолудьми прибираючи скроні старечі. 160] Глянувши скоса на бога отар,— «За суддею,— промовив,— 161] Діло не стане. Я жду». Той заграв у селянську сопілку. 162] Грав на фрігійськім ладу й мимоволі привабив Мідаса, 163] Що випадково там був. Опісля до промінного Феба 164] Голову Тмол повернув. Одночасно й ліси повернулись. 165] Той, золотаве волосся прикрасивши лавром парнаським, 166] Пурпуром тірським забарвлений плащ по землі за собою 167] Тягне. Слоновою кісткою й каменем цінним оздобну 168] Ліру у лівій тримає руці, а плектр — у правиці. 169] Став, як то вміє лише музикант, і по струнах кіфари 170] Пальцями вправно пробіг. Заворожений звуком солодким, 171] Вирішив Тмол, щоб кіфарі дзвінкій піддалася сопілка. 172] Судження Тмола, святої гори, до вподоби припало 173] Всім. Гарячиться, однак, проти слова судді виступає 174] З—поміж усіх лиш Мідас. І Делієць того не потерпів, [192] 175] Щоб отакі нерозбірливі вуха людський мали вигляд: 176] Витягнув їх, загострив, білуватою шерстю наповнив, 177] Рухатись їм повелів, хоч були дотепер непорушні. 178] Зрештою, все в нього, як у людей, окрім вух, залишилось. 179] Так уподібнивсь Мідас до осла, що повільно ступає. 180] Щоб од сторонніх очей приховати цей сором великий, 181] Голову й скроні пов'язував цар пурпуровим завоєм. 182] Тільки прислужник один, що його підстригав час од часу, 183] Бачив усе. Хоч йому і кортіло мерщій розплескати 184] Скрізь про цареву ганьбу, та за розголос кари боявся. 185] Врешті, не втерпів—таки: сам—один відійшовши від дому, 186] Викопав ямку й про вуха Мідаса, якими їх бачив, 187] Ледве що чутно почав, нахилившись до ямки, шептати; 188] Що крадькома нашептав, те швиденько засипав землею, 189] Потім пішов собі тихо назад, зарівнявши те місце. 190] Та незабаром, де ямка була, там, подібний до гаю, 191] Взявся тремтливий рости очерет. Він того селянина 192] Зрадив — уже через рік: таємницю, закопану в землю, 193] Хай лиш подме вітерець, шелесткі розголошують стебла.