Історія ГУЛАГу

Коли табір або колонія розташовувалися поблизу міста чи в самому місті, загорожа з колючого дроту зазвичай замінювалася на стіну або огорожу з цегли чи дерева, так щоб ніхто іззовні не заглянув до зони. Ці огорожі будувалися добротно: наприклад, у Мєдвежьєгорську, штаб-квартирі Біломорського каналу, висока дерев’яна загорожа, збудована на початку 1930-х років, усе ще стояла під час мого відвідання цього місця 1998 року.

Щоб пройти через загорожу, і в’язні, і охоронці мали проходити через вахту. Протягом дня охоронці вахти стежили за всіма, хто заходив до табору і виходив з нього, перевіряли перепустки вільнонайманих, які приходили до табору, і конвойних охоронців, які виводили в’язнів на роботу. У таборі Пермь-36, реставрованому до свого первісного вигляду, вахта складається з проходу, який блокується двома воротами. В’язень проходив через перші ворота, потім зупинявся у маленькому проміжку для обшуку або перевірки. І тільки після цього він міг проходити через другі ворота. Система дуже схожа на те, що можна побачити при вході до сицилійського банку.

Однак межі зони не визначаються самим лише колючим дротом і стінами. У більшості таборів за в’язнями з високих веж спостерігали озброєні охоронці. Іноді навколо табору також бігали собаки, прив’язані ланцюгами до металевого дроту, натягнутого по всьому периметру зони. Собаки, якими опікувалися спеціальні особи з числа охоронців, були навчені гавкати при підході в’язнів і переслідувати втікачів. Таким чином, в’язнів, крім колючого дроту і цегли, оточували також бар’єри зору, запаху і звуку.

Також їх оточував страх, якого часом було достатньо для того, щоб утримати їх у таборі, який не мав жодної огорожі. Маграрет Бубер-Нойманн тримали у таборі загального режиму, в якому в’язням дозволялося «вільно пересуватися на відстань до півмилі від табірного периметра; далі охорона стріляла без церемоній»[653]. Це незвичайно: у більшості таборів охоронці стріляли «без церемоній», коли в’язень відходив на набагато меншу відстань. У беріївських правилах 1939 року всім начальникам таборів наказується оточити огорожу «заборонною смугою» («запретная полоса») — смугою землі завширшки не менш як п’ять метрів[654]. Охоронці регулярно загрібали нейтральну смугу влітку і навмисне залишали її вкритою снігом взимку, щоб на ній можна було легко помітити сліди втікачів. Початок нейтральної смуги також позначався спеціально, часом колючим дротом, часом написом «запретная зона». Нейтральна смуга іноді звалася «зоною смерті», оскільки охоронці мали право стріляти в кожного, хто на неї ступив[655].

Втім, незважаючи на це, огорожі, стіни, собаки і барикади, які оточували лагпункта, не були абсолютно непрохідними. У той час як німецькі концентраційні табори були повністю автономними — «повністю, герметично запечатаними», за словами одного експерта[656], — радянська система в цьому сенсі була іншою.