«Аристократ» із Вапнярки
- Автор: Чорногуз Олег Федорович
- Год: 1979
- Язык: украинский
- Жанр: Юмористическая проза
Электронная книга - ««Аристократ» із Вапнярки». Краткое содержание книги:
— Газети переадресуй Адамові. Ти все одно їх не читаєш. Коли він стане головбухом «Фіндіпошу», подаруй йому мої нарукавники і мого «Фелікса». Він усі цифри вибиває...
Бубона поклали в труну і повільно повезли повз Байкове кладовище аж на Шулявку. Бубон лежав у труні, і йому хотілося встати й крикнути: «Шановні, куди ви мене везете? Ховайте за місцем проживання і прописки...» Аж на лікті підвівся.
— Ляж,— наказала йому Мацеста Єлізарівна.— Ляж і не сміши людей. Ти помер.
Бубон покірно ліг, але, коли повернули за ріг Байкового цвинтаря, він знову зірвався й сів у труні серед квітів і живих вінків з срібними та золотими траурними стрічками. Карло Іванович забув, що мав сказати, почав читати на них написи: «Дорогому... Незабутньому... Рідному...» «Хто, цікаво, на вінки гроші збирав? — інтересувався Бубон.— Голова ж «бюро уваги» — я. Цікаво, чи всі здали гроші? А може, були й такі, що казали: «Вмирають і народжуються завжди невчасно. Тоді, коли грошей нема. Вмирали хоча б на другий день після зарплати, а народжувалися перед авансом». Певне, гроші на вінки брали в касі взаємодопомоги. Видав Адам і трохи виділив Сідалковський».
Похоронна процесія тим часом рухалася далі.
— Лежить, як налитий,— кивали на Бубона бабусі.
— Цікаво, скільки йому? — хтось запитав.
— Ще зовсім молодий,— промовила пишногруда молодиця.— Завтра виповнилося б п'ятдесят. Одного дня не дожив до ювілею.
— А-яй-яй,— хитали головами-квітами бабусі.— І треба ж так. Нещасний чоловік, хоча б після ювілею помер. Після доброї чарки. Не так жалко було б...
— Він не пив.
— А ви його знаєте?
— Аякже,— відповіла та ж пишногруда молодиця.— Це ж Карло Іванович Бубон, головбух із «Фіндіпошу». Гарна була людина. На кота ніколи не крикнув...
Бубону ще більше стало жаль себе, він не стримався і заплакав.
— Перестань. Он люди сміються,— прикрикнула Мацеста Єлізарівна.— Нюні розпустив. Усі вмирають. Не тільки ти один... Витри сльози,— Мацеста Єлізарівна вийняла хусточку.— Тільки не рукавом. Ось носовичок...
— Він же зовсім сухий,— раптом обурився Бубон.— Ти що, не плачеш за мною?
— Тепер уже це нічого не дасть...
— Хоч для людей. Чуєш, хоч про людське око. А то подумають, що ти моїй смерті рада.— Бубон поклав голову на щось тверде й незрозуміле.— Це несправедливо. Це жорстоко. Я на вас працював усе своє життя, як віл. Спини не розгинав, а ви... Куди ж ви мене несете? За місцем постійного проживання. Я хочу недалеко від дому. Щоб ви мені завжди носили свіжі квіти, а не клали вінок з металевих листочків з облізлою фарбою. І обов'язково поливайте. Хай їх поливає Муза. А Дем'ян воду носить. А ти, Мацесто,— Бубон уперше за своє життя назвав її так. Процесія на мить зупинилася.— А ти, Мацесто,— повторив Карло Іванович,— хоч одягни чорну хустку, не будь така жорстока, засвіти свічечку і присядь на могилці. Зроби вигляд, що тобі жалко мене...
До труни підійшов Сідалковський.
— Ідіть ви до біса, шановний! — вигукнув Бубон.— Ви мені при житті ще набридли. Дайте хоч померти спокійно...
— Не дам, Карле Івановичу, не дам. Укрийтесь моїм плащем, а то й справді замерзнете...
Сідалковський поклав на Карла Івановича двобортний японський плащ.
— Заберіть цей плащ собі, шановний,— Бубон відкинув плащ жестом тореадора.— Я вам його дарую. Хай він і вам вкоротить віку, як мені...
— Доброзичливим вас не назвеш,— докірливо похитав головою Сідалковський.
— Мені там без вашого плаща буде тепло.
— Карле Івановичу, вставайте. Ви весь тремтите...
— Звідси вороття нема,— відповів Бубон.— Смерть не жінка, гріхів не пробачає.
Сідалковський узяв його за плечі.
— Карле Івановичу, Карле Івановичу...
...Бубон здивовано розплющив очі. Сідалковський тихо запитав:
— Карле Івановичу, їсти хочете?
— Ви знаєте, Сідалковський,— розім'яв ноги Бубон і опустив їх на долівку,— я тільки що помирав. Бачив свою смерть на такій відстані, шановний, як оце вас. Стояв на самій грані. Ви коли-небудь на грані стояли?.. Дивилися кістлявій в очі?
— На грані не стояв і в очі не дивився,—відповів Сідалковський.
— А мені доводилося. Двічі. Раз на фронті, вдруге ось тут. На дивані...
— За останніми статистичними даними люди найчастіше вмирають на диванах,— сказав Сідалковський.— Вам, Карле Івановичу, це тепер не загрожує. На дивані двічі не вмирають.
— Це гарна прикмета. Той, хто двічі вмирав, втретє не зможе,— засяяв Бубон, як новий барабан при гарному освітленні.— Я хотів сам померти. Вірите, шановний? Навіював собі. Смерть, кажуть, можна навіяти...
— То вам снилося, Карле Івановичу, то був сон.
Бубон почав розтирати ліву ногу.
— Весь лівий бік затерп. А ви кажете сон. Наче тіло відмерло. То не сон. То приходила смерть, шановний.