«Аристократ» із Вапнярки
- Автор: Чорногуз Олег Федорович
- Год: 1979
- Язык: украинский
- Жанр: Юмористическая проза
Электронная книга - ««Аристократ» із Вапнярки». Краткое содержание книги:
— Третій день, Стратоне Стратоновичу,— чемно уточнив Сідалковський?
— Що — третій день? А трьох днів, по-вашому, мало? Ви хоч знаєте, що з ним? Це ж ваш приятель, ад'ютант, якщо не помиляюсь. Ви ж його там сватаєте! А де воно? Мовчите! Профспілка називається! Бухгалтерá ви, а не профспілка!
Сідалковський мовчав. Ковбика у такі хвилини краще не дратувати, хай наговориться. Такі Ковбикові монологи нагадували Сідалковському жіночі сльози: виплачеться — на душі легше. Мовчали всі. Навіть Ховрашкевич. Панчішка тільки головою водив, як кінь, що не спускав очей з свого господаря.
— Воно мені, Сідалковський, одразу не сподобалося. Слизьке якесь. Увійшло до кабінету, ноги навиворіт, вуха — гладіолусами. «Під вашим керівництвом, Стратоне Стратоновичу, попрацювати хочу». Це ви його намуштрували, Сідалковський?
Сідалковський не відповів. Його й самого цікавило: де Грак, що з ним? Ось уже півмісяця, як ведуться мирні переговори між генералом Чудловським, з однієї сторони, і Граком та Сідалковським з другої. Обидві сторони довго не могли дійти згоди, поки в цю справу не втрутилася жінка, яка одразу зорієнтувалася і знайшла вихід із становища.
— Генералові слід завдати удару в спину,— порадила вона. (Цією жінкою виявилася Маргарита Ізотівна, серце якої було завойоване Граком).— Вам треба, Зосенько, подати заяву до загсу і поставити тата перед...
— Де-факто,— закінчив за неї Сідалковський, що полюбляв учені слова.— Геніальні думки приходять завжди своєчасно.
Все йшло нормально. Та, вернувшись із загсу, Грак підійшов до Філарета Карловича і несподівано повідомив йому:
— Тату,— сказав він.— Ми занесли заяву до загсу.
Генерал упав, мов підкошений осколком, але, як і належить солдатові, без стогону й сліз. Дійшов тями тільки наступного дня після склянки чаю, замішаного на валер'янці в прикуску з валідолом. Такого удару з тилу він не чекав.
— Тату, ви так довго не протягнете,— поправляв Грак подушки і клав мокрі рушники з шматочками льоду на високе генералове чоло.
— Йди ти до холєри,— лаявся генерал, але в душі танув, як сніг напровесні.— А як буде з прізвищем? Я перепрошую. Як буде з прізвищем? Яке прізвище віднині носитиме Тезя Чудловська?
— Віднині уродзона Чудловська буде уродзона Грак,— сміявся самозадоволено новоспечений зятьок.
— Цього ніколи не буде, або я перестану бути Чудловським.
Генерал, очевидно, не міг допустити, щоб благородний рід Чудловських так несподівано й трагічно обірвався.
— Я у тата теж один,— відповів Чудловському Грак.— Я до свого прізвища звик,— він сів поруч з генералом, але на такій відстані, щоб Чудловський не зумів його пацнути ногою і збити із стільчика.— Воно мені пасує. А Чудловський для мого зросту не підходить. Воно задовге.
— У мене благородне прізвище,— наполягав на своєму Чудловський.— Для Тезі то не є прізвище — Грак...
— Бачите, тату, у мене воно теж благородне. Козацьке. Ми козацького роду... Мій дід, коли помирав, то наказував: «Євмене, все можеш замінити, але не міняй свого прізвища. Роду свого не міняй». Втямили?
Чудловський ковтнув холодного чаю. Крити не було чим. Грак боровся за те ж, за що й Чудловський. Генералові це навіть сподобалося. «З нього ще, може, будуть люди»,— тішив себе думкою Філарет Карлович.
— Є компромісне рішення,— сказав Сідалковський, коли дізнався, за чим затримка.
— Яке? — зацікавився Філарет Карлович.
— Операція «дефіс-тире».
— А без загадок, доктор? — втрутився Грак.
— Без загадок: віднині ви Євмен Миколайович Грак-Чудловський, а ваша дружина — Зося Чудловська-Грак.
Компромісне рішення було прийнято одностайно, і раптом невеликий корсіканець не з'явився на роботу. Не з'являлась на роботу й Зося. Ковбик інтуїтивно відчував, що починається новий детектив Жоржа Сіменона. Другий після Адама і Єви.
— Мені ці детективчики вже починають приїдатися, товаришу Сідалковський,— напівофіційно заявив Стратон Стратонович.— Я через тиждень їду у відпустку. За мене лишається Арій Федорович... Нещадим.
При згадці про Нещадима Сідалковський відчув, що крісло під ним почало розклеюватися і вгинатися. Одна ніжка стала коротша за другу.
— У мене серце не воляче. Я хочу спокійно дожити до пенсії. А там хоч потоп,— Стратон Стратонович дав зрозуміти, що всім можна розходитися, а Ховрашкевичу — залишитись.
«Що з Граком? — думав Сідалковський.— У весільну подорож ніби рано, вони ж іще не розписалися. Грак же мав брати мене й Маргариту Ізотівну за свідків».