«Аристократ» із Вапнярки
- Автор: Чорногуз Олег Федорович
- Год: 1979
- Язык: украинский
- Жанр: Юмористическая проза
Электронная книга - ««Аристократ» із Вапнярки». Краткое содержание книги:
Євграф акуратно склав у шухляду свої профспілкові папери, помережані гарним почерком, зачинив стіл і вийшов на вулицю. Там зупинив єдине таксі, яке ходило по Кобилятину-Турбінному і постійно не виконувало плану.
«Дай цьому йолопові талончики. Не будь піжоном. Не корч із себе аристократа. Він все одно їх продасть. Не плати грошима»,— підказував Сідалковському-другому Сідалковський-перший.
«Не можу. Розумієш, не можу. Мій костюм, моя манера мені не дозволяють. А якщо лайнеться: «Знову мені ці талончики. З вами виконаєш план!» Вибач, але не можу».
«Так хоч не давай чайових. Досить з нього й того, що на лічильнику! Ще й по дорозі прихопить когось».
«А як не прихопить?»
— Вам який номер? — перебив його роздуми водій.
— Шістнадцятий.
— Це до генерала?
— Так. Ви знаєте генерала?
— А хто його в нашому місті не знає? У ресторані не раз доводилося бувати разом...
— Ось тут, будь ласка, — Сідалковський витяг карбованця.
«У кишені ж є дрібні. Глянь на лічильник. Для чого ти йому тикаєш карбованця?»
— Здачі не треба,— зупинив водія жестом. А про себе подумав: «На обід позичатимеш у Маргарити Ізотівни. І тобі не соромно?»
Хвіртку відчинила Зося і, приклавши довгий палець до тоненьких безкровних вуст, прошепотіла:
— Тс-с-с!
Сідалковський зробив кілька кроків навшпиньках, ніби наближаючись до курника і боячись сполохати курей, ступив на територію володіння Чудловських. Цербер лежав під грушею і, висолопивши червоного язика, дихав так, ніби щойно закінчив біг на далеку дистанцію. Філарет Карлович сидів у шезлонзі під яблунею. На колінах у нього лежала рушниця, а на траві стояла дашком величезна книга. Очевидно, довідник, бо генерал читав тільки військові довідники. Інших книг він не визнавав, вважав, що то все непотріб. Під довідник заліз кіт Досифей, вистромивши з-під нього хвоста, що стирчав попелястою трубою.
Грака ніде не було видно. Зося стояла перед Сідалковським, і в її очах світилися благання і надія. На лівій щоці залишилася глибока борозенка, вказуючи на те, що в Зосі ліва слізна залоза працює активніше, ніж права.
— Що трапилося? — тихо запитав Сідалковський.
— Євмен здурів!— повідомила вона, і з чистого волошкового ока Зосі потекла ще одна сльозинка.— Забрав заяву із загсу. Батько каже, що йому тільки прописка була потрібна, а не я. Тепер розписуватися не хоче... Він обдурив мене...
— Де він? — запитав Сідалковський і відчув, як у нього розходяться в ширину плечі, а біцепси твердіють під нейлоновим рукавом білосніжної сорочки.— Де він?
— Там,— показала рукою Зося.— Батько загнав його до льоху. Оце тепер стереже і каже, живим не випустить. На двері почепив новий замок і забарикадував колодою. Хліб і склянку води я подаю йому через душник, на шнурочку. Але батько від сьогодні заборонив. Сказав, хай розсіл з бочки п'є. А в нього погано з шлунком...
— Я ж його попереджав: Грак, ви колись кінчите як не на Лені, то в камері-одиночці.
— Султана батько посадив на ланцюг і протягнув дріт між грушею і льохом...
Раптом Філарет Карлович прокинувся. Він схопився за дубельтівку, але, побачивши Сідалковського, принишк і навдивовиж лагідно промовив:
— А, це ви, Сідалковський!
— Дзень добжий! — привітався Сідалковський.
— Йдіть до холери. Я по-польськи так знаю, як...— він хотів було додати «як ви, Сідалковський», але замовк, бо про Євграфа знав менше, ніж про Грака.
— О, то є дуже погано, Філарете Карловичу — він намагався наслідувати Чудловського і хоч цим внести якесь пожвавлення.
— А що я маю робити? Я народився і виріс на Україні.
— Треба купити самовчитель, завести магнітофон і вчити рідну мову уві сні. Тепер це модно...
— Мені вже пізно вчитися, Сідалковський. Хоч я все життя мріяв знати по-польськи...
— Вчитися і любити ніколи не пізно. А тим більше — рідну мову. Людина без знання мови — все одно, що телевізор без звуку: зображення є, а звуку ніякого.
Чудловський опустив очі, але повіками до кінця їх не прикрив. «Не вистачає матерії,— подумав Сідалковський.— Не той розмір. Очі більші за повіки».
— Ну, гаразд. Що тут у вас трапилося? Де мій член профспілки?
— Я його посадив до льоху...
— Посадив — м'яко сказано. Загнали до льоху. Чи не так, Філарете Карловичу? Я можу з ним поговорити?
— Можете. Але я, перепрошую, дуже вас поважаю. Не надумайтесь допомогти йому втекти. Стрілятиму по обох. Перепрошую, і по вас, Сідалковський... Цей миршавий пес два тижні...
— Я знаю,— перебив його Сідалковський.— Відчиніть, будь ласка, льох і зачепіть за якусь іншу грушу Цербера. У мене святковий костюм, Філарете Карловичу.
У льоху було темно, як у бочці, накритій чорним рядном. Сідалковський повільно опускався, намацуючи ногами сходи. У тендітний ніс Сідалковського вдарив запах вогкості й торішніх квашених огірків. Очі поволі почали звикати до темряви.