Давня історія України (в трьох томах). Том 3: Слов’яно-Руська доба
- Автор: Коллектив авторов
- Год: 2000
- Язык: украинский
- Год: Інститут археології НАН України
- ISBN: 966-02-1396-4
- Жанр: История
Электронная книга - «Давня історія України (в трьох томах). Том 3: Слов’яно-Руська доба». Краткое содержание книги:
Для істориків, археологів, усіх, хто цікавиться історією України.
Хан Аспарух (близько 643—701 рр.) спочатку очолював племінний союз болгар в Нижньому Поволжі та Приазов’ї. Але під натиском хозарів він з одноплемінниками відійшов в Південну Бессарабію, а потім у 70-ті рр. VII ст. — в Добруджу, що на правому березі Дунаю. Там болгари зустрілися з об’єднанням семи слов’янських племен, що були під протекторатом Візантії. Згодом вони почали виступати як союзники. Незважаючи на те, що в цьому об’єднанні панівне становище зайняли болгари на чолі з верховним ханом, вони істотно не вплинули на характер суспільних відносин в цьому союзі. Навпаки, болгари зазнали асиміляції, сприйнявши вищу організацію та культуру слов’ян, у яких формувалися ранньофеодальні відносини. М. Грушевський у зв’язку з цим писав, що, «об’єднавшись із слов’янами, болгари створили болгарську за йменням, слов’янську насправді державу, де ця болгарська орда за кілька поколінь зовсім губиться в масі осілих слов’ян»[441].
Спроби Візантії підкорити собі об’єднання болгар і слов’ян виявилися невдалими. Мирним договором, підписаним 681 р. з Аспарухом, Візантія визнала існування на Балканах Болгарської держави. Її територія знаходилася між р. Дунаєм на півночі, горами Стара-Планина на півдні, р. Іскир на заході і Чорним морем на сході. Перше Болгарське царство проіснувало до 1018 р.
Внаслідок жорстокої боротьби за першість у східноєвропейських степах хозари отримали перемогу над болгарами. Потерпівши поразку, одна частина болгар увійшла до складу Хозарії; друга — не бажаючи підкорятися ворогові, піднялася по Волзі на північ, де згодом виникла Волзька Булгарія; третя — відійшла в межі Візантії. Йосип, який очолював хозар, з розгромом болгарських племен пов’язує початки Хозарського царства. «В мене записано,— повідомляє він,— що коли мої предки були ще нечисленними, всесвятий,— благословен він,— дав їм силу, могутність і міцність. Вони вели війну за війною з багатьма народами, які були могутнішими і сильнішими від них. З божою допомогою вони прогнали їх і зайняли їх країну, а деяких з них примусили платити данину до сьогоднішнього дня. У країні, в котрій я живу, жили раніше в-н-ит-р’и. Наші предки, хозари, воювали з ними. В-н-ит-р’и були більш численними — такими численними, як пісок біля моря, але не змогли вистояти перед хозарами. Вони залишили свою країну і втекли, а ті переслідували їх, поки не наздогнали їх, до річки на ім’я Дуна. До сьогоднішнього дня вони розташовані на ріці Дуна і поблизу від Кустандини, а хозари зайняли їхню країну, до сьогоднішнього дня»[442].
Втечею орди Аспаруха за Дунай завершилася боротьба за першість між болгарами й хозарами. Хозари стали продовжувачами політики Тюркського каганату, що прагнув до посилення свого володарювання. М. І. Артамонов вважав, що до 70-х рр. VII ст. під владою хозарів перебували як Азовсько-Каспійські, так і Причорноморські степи з Кримом[443].
Нині є загальновизнаною думка, висловлена С. О. Плетньовою, про те, що з хозарами у Південно-Східній Європі пов’язана салтівська культура VIII—X ст. Локальні варіанти цієї культури відбивають культуру політичних чи племінних об’єднань, що входили до складу каганату. Три найзначніші об’єднання належали болгарам. «Явна перевага болгар,— пише С. О. Плетньова,— впадає в око. Хозарський і аланський варіанти, разом узяті, займали площу удвічі меншу, ніж болгари, які широко розкинули в степах свої поселення і кочів’я, що зайняли приморські міста і майже половину Кримського півострова»[444].
Слідами перебування аланів, переселенців з Північного Кавказу в Дніпровському Надпоріжжі, є гончарські центри VII—VIII ст. поблизу с. Канцерки, а на Полтавщині — горн із с. Мачухи. Там виготовлялися великі три- та однорукі глеки аланського типу для води.
Водночас до складу Хозарії входили й інші кочові народи, зокрема угорські племена, які, за даними М. І. Артамонова, з’явилися в степах Причорномор’я у 20-х рр. IX ст.[445].
Поява мадярів у степах Східної Європи пов’язана з активізацією печенігів на територіях, розташованих на схід від Волги, які, на думку давніх авторів, були прабатьківщиною мадярів[446].
Переселення мадярів на захід розпочалося ще в VI—VII ст. Цей рух був поступовий, мадяри інколи робили досить тривалі зупинки на шляху до своєї майбутньої батьківщини. У першій половині IX ст. вони, згідно з Константином Багрянородним, жили поблизу Хозарії три роки. Місцем їх поселення було Північне Причорномор’я, де знаходилася їхня країна Леведія, звідки вони переселилися в область Ателькузу[447].
441
Грушевський М. С. Історія України-Руси. — К., 1991. — Т. 1. — С. 160.
442
Коковцов П. К. Еврейско-хозарская переписка в X в. — Л., 1932. — С. 92.
443
Артамонов М. И. Указ. соч. — С. 174.
444
Плетнева С. А. От кочевий к городам. — М., 1967. — С. 188.
445
Артамонов М. И. Указ. соч. — Л., 1962. — С. 339.
446
Путешествие в восточные страны Плани Карпини и Рубрука. — М., 1957. — С. 48.
447
Багрянородный Константин. Об управлении государством // ИГАИМК. — 1934. — Вып. 91. — С. 5, 17.