Давня історія України (в трьох томах). Том 3: Слов’яно-Руська доба

Ще в VI ст. н. е. приазовські болгари й хозари перебували під владою тюркютів. На початку VI ст. хозари входили в савірське об’єднання на Північному Кавказі. Внаслідок міжусобних війн 630—657 рр. могутність Західнотюркського каганату значно послабшала, що призвело до його розпаду. Це сприяло звільненню приазовських гуно-болгар. Їх вождю Кубрату до 635 р. вдалось об’єднати приазовських і причорноморських болгар та створити Велику Болгарію, яку очолила династія Дуло. Після цього Кубрат вступив у союз з Візантією. Кубрат був тісно пов’язаний з візантійським двором. Вихований і хрещений у Візантії, він все своє життя провадив провізантійську політику, підтримуючи мир з Константинополем.

У той час йшов бурхливий процес об’єднання болгарських племен, що концентрувалися в різних місцях і були очолені синами Кубрата.

Втім, обставини складалися так, що в Північному Дагестані провідна роль належала хозарам. Цьому сприяв розгром аварами савірів, у союз з якими входили хозари. Становлення Хозарського каганату йшло в другій половині VI ст. на території Прикаспію, де розміщувалася країна аланів Берсилія.

Хозари підкорили, передусім, населення Північно-Західного Прикаспію й завдали удару по болгарах. Хозарсько-болгарське протистояння посилювала та обставина, що болгари були прибічниками конфедерації роду Дулу, а хозари — Нушибі. З цими двома родами тісно пов’язана історія Західнотюркського каганату. Особливо загострилося їх протистояння у 630—651 рр. Вважається, що засновником правлячої нушибійської династії Хозарського каганату був один із спадкоємців Ібн-Шегуй-хана, якого було скинуто з тюркського престолу, після чого він знайшов притулок у хозар. З цього часу (651 р.) деякі дослідники схильні розглядати історію Хозарського каганату як самостійного утворення[438].

До другої половини VII ст. хозари й болгари міцно утвердилися як самостійні політичні утворення.

Однак після смерті Кубрата (близько 642 р.) між болгарськими племенами почались міжусобні війни, внаслідок чого Велика Болгарія розпалася. Феофан так описує ці події. «Він (Кубрат. — О. П.) залишив п’ять синів, заповівши їм жити разом, так, щоб вони владарювали над усіма і не попадали в рабство до інших народів[439]. Але через деякий час по його смерті, п’ять його синів розділились і віддалились один від одного, кожен з підвласним йому народом. Перший син, на ім’я Батбаян, зберігаючи вірність заповіту батька свого, залишався на землі предків донині. А другий його брат, на ім’я Котраг, перейшовши р. Танаїс, поселився навпроти першого брата. Четвертий же і п’ятий, переправившись через р. Істр, звану також Дунай, один залишався в підкоренні разом із своїм військом у хагана аварів в Паннонії аварській, а другий — досягши Пентаполя, що біля Равенни, потрапив під владу імперії християн. Нарешті, третій з них, на ім’я Аспарух, переправившись через Дніпро та Дністер і дійшовши до Огла — річки північніше Дунаю, поселився між першими й останніми, розсудивши, що місце це звідусіль укріплене і неприступне: попереду болотисте, а з інших боків оточене, як вінцем, ріками. Це давало змогу народу, послабленому поділом, відпочити від нападів ворогів. Після того як вони таким чином розділилися на п’ять частин і стали нечисленними, з глибин Берзилії, першої сарматії, вийшов великий народ хозарів і став панувати на всій землі по той бік аж до Понтійського моря»[440].