Нескінченна історія

- Але добре, що ми вже почали шукати шлях до твого світу, чи не так?

- Так-так, - відповів Бастіян, уже в напівсні.

Серед ночі він прокинувся від дуже дивного звуку. Бас­тіян ніяк не міг зрозуміти, що це. Вогонь згас, його огорта­ла цілковита пітьма.

Але тут він відчув на своєму плечі руку Атрею і почув, як той прошепотів:

- Що це?

- Не знаю, - відповів він, також пошепки.

Вони поповзли до виходу з печери - туди, звідки доли­нав звук, і прислухалися.

Звук нагадував приглушене, затамовуване схлипуван­ня, плач якихось незчисленних істот. У цьому плачі не було нічого людського, але він не був схожий і на жалібне скім­лення чи стогін тварин. То було щось таке, як глибокий ба­гатоголосий гамір і шурхіт водночас; як хвиля прибою, що накочується, а потім знову відступає, аби за якийсь час усе знову повторилося. Цей гамір, який починався як сплеск невиразного гомону, далі загусав у тяжке зітхання, опада­ючи, наче хвиля, звучав як ридання, сповнене такого без-

межного відчаю, що Бастіян подумав, що ніколи в житті ще не чув жалібнішого звуку.

- Якби ж то хоч щось можна було розгледіти! - прошепотів Атрею.

- Стривай! У мене ж є Аль Джагір, - раптом згадав Бас­тіян.

Він витягнув з кишені камінь, який випромінював м’яке рівномірне світло, і підняв його над головою. Це сві­тло було приблизно таким, як від свічки, а тому тільки ледь-ледь освітлювало видолинку. Втім, друзям вистачило навіть цього, щоби побачити видовище, від якого в них мо­роз пішов поза шкірою.

Ціла видолинка каньйону була заповнена якимись бри­дкими, безформними хробаками, завдовжки як рука люди­ни. Шкіра цих істот виглядала так, ніби вони були загорну­ті в брудне, рване лахміття і дрантя. З-поміж складок цього дрантя виступало щось на кшталт вкритих слизом кінцівок, схожих на мацаки поліпів. На одному кінці їхніх тіл з-під наростів шкіри глипали двійко очиць - очей без повік, з яких безупинно лилися сльози. І самі ці істоти, і ціла видо­линка довкола них були геть мокрі від сліз.

Коли на них зненацька упало світло Аль Джагіра, вони заклякли на місці, отож стало видно, чим ці хробаки зайня­ті. Якраз посередині скупчення бридких червоподібних іс­тот здіймалася вежа зі щирого срібла витончено- філігранна, прекрасніша і коштовніша від усіх будівель, бачених Бастіяном в Амарґанті. Декотрі з цих червоподіб­них істот якраз у цю мить спиналися на вежу, складаючи її з окремих частинок і допасовуючи їх. Одначе тепер вони непорушно застигли і отетеріло витріщалися на світло Аль Джагіра.

- Ах, лихо! Лишенько! - пронісся над котловиніи. на­жаханий шепіт. - Наша потворність вийшла на яв! Лихо! Лихо! Ах, чиї ж то очі нас уздріли? Біда! Біда! Горе нам, тому що ми побачили самі себе! Ким би ти не був, жорсто­кий прибульцю, змилосердься над нами! Змилуйся, забери від нас геть оце світло!

Бастіян підвівся.

- Я - Бастіян Бальтазар Букс, - мовив він. - А ви хто такі?

- Ах! Ми - ахараї, - пролунало у відповідь. - Ми ахараї, ахараї! Найнещасніші зі створінь - ось хто ми такі!