Нескінченна історія

- Як же нам невимовно пощастило! - кричали вони. - Хай живе наш Бевзіян Занзібар Бальзамін!

І, не перестаючи верещати і реготати, велетенський рій знявся у повітря і відлетів. Удалині поступово завмерли галас і шум.

Бастіян стояв геть розгублений. Він уже і сам не знав, як називається.

До того ж, вже не був такий певний, що й справді зро­бив добру справу.

XIX.

СУПУТНИКИ

Коли наступного ранку вони вирушили в дорогу, скі­сне сонячне проміння насилу пробивалося крізь темну заві­су хмар. Злива і ураган нарешті вщухли, і хоча ще двічі чи тричі вершники таки потрапляли під дощ, до обіду погода помітно покращилася. Істотно потеплішало.

Настрій у трьох лицарів був пречудовий, можім навіть сказати, грайливий: вони жартували, сміялися і розважа­лися дрібними витівками. Однак Бастіян їхав на своїй му­лиці мовчки, поринувши у роздуми. А троє лицарів, звісно ж, надто поважали його, відтак не наважувалися потурбу­вати.

Вони все ще їхали тією ж таки скелястою височиною, яка, здавалося, не мала кінця. Ось тільки дерева ставали дедалі густіші та вищі.

Атрею, який, за своею звичкою, раз у раз залітав на Фухурі далеко вперед, розвідуючи місцевість, зауважив Бастіянів пригнічений настрій ще коли вони знімалися із привалу. Він запитав щастедракона, чи можна щось зроби­ти, аби якось розрадити друга. Фухур пообертав своїми ру­біново-червоними очима, а тоді сказав:

- Це дуже просто: він уже давно мріяв політати на ме­ні. Бастіян не раз про це згадував.

Коли невеличке товариство - Бастіян і троє мандрівних лицарів - невдовзі по тому обігнуло виступ скелі, за ним на хлопця уже чекали Атрею зі щастедраконом. Обоє зручно примостилися на сонечку і знічев’я спостерігали, як на­ближаються всі інші.

Бастіян зупинився і придивився до них уважніше.

- Ви що - втомилися? - запитав він.

- Анітрішечки, - відповів Атрею. - Я просто хотів на­питати, чи ти не дозволиш мені трохи поїхати на їсі? Я ще ніколи не їздив верхи на мулі. Це мусить бути справді чу­дово, раз тобі не набридає. Ти, Бастіяне, мав би хоч іноді ділитися цією приємністю. А я позичу тобі мого старенько­го Фухура.

Бастіянові щоки аж зарум’янілися від утіхи.

- Невже це правда, Фухуре? - спитав він. - Ти пого­джуєшся, щоби я на тобі політав? Ти повозиш мене на собі?

- Залюбки, ясновельможний султане! - прогримів у відповідь щастедракон і підморгнув йому одним оком. - Вилазь на мене і гарненько тримайся!

Бастіян зіскочив з мулиці й одним махом застрибнув Фухурові на спину. Він вчепився в його сріблясто-білу гри­ву, і щастедракон здійнявся у повітря.

Бастіян ще й досі чудово пам’ятав їзду Пустелею Барв на Ґраоґрамані. Але літати верхи на білому щастедраконі - це ж зовсім інша річ!

У той час як гасання пустелею на велетенському вогня­ному леві було як сп’яніння, наче тріумфальний крик, то політ на гцастедраконі - з плавним погойдуванням то вгору, то вниз, з повільним похитуванням боку на бік - скидався на пісню: то ніжну і лагідну, і величну і переможну. І коли вряди-годи Фухур блискавично робив свої неймовірні петлі та віражі, від яких його пишна грива, довгі перисті пасма на щоках - вуса і борода, а також китиці розкішного хвоста і навіть ікристий пух на лапах звивалися язиками біло- перламутрового полум’я, його лет нагадував музику небес­них сфер. А Бастіянів срібний плащ, що, розвіяний вітром тріпотів у нього за плечима, спалахував у променях сонця міріадами іскор.