Василь Стус: життя як творчість
- Автор: Стус Дмитро Васильович
- Год: 2005
- Язык: украинский
- Год: Факт
- ISBN: 966-359-029-7
- Жанр: Биографии и мемуары
Электронная книга - «Василь Стус: життя як творчість». Краткое содержание книги:
Розрахована на широке коло читачів: від учнів до науковців.
Nobody knows how to explain the mystery of fame. Often a person who has spent all his life at the very core of events falls into oblivion right after his death. Vasyl Stus became renowned only after his reburial in 1989. What was the reason? His poetry? His heroic life? His irreconcilable position? Or his ability to be compassionate?
In his attempt to answer these and other questions, the poet’s son Dmytro masterfully combines the objective data of Vasyl Stus’s biography with his own private recollections and observations about his father. His book offers a paradoxical interrelation of contexts combining the highbrow scientific with fiction-like styles.
This book shows Vasyl Stus through the eyes of his son and researcher against a background of “belated nation-making”.
For a wide circle of readers: from students to academics.Введите сюда краткую аннотацию
До речі, Вячеслав Чорновіл має свою інтерпретацію подій, що відбулися в кінотеатрі «Україна»: «Заклик до людей висловити протест вставанням з місць помилково приписують Василю Стусу. Він спонтанно включився в цю акцію. А все готували ми з Іваном Дзюбою… Дзюба розповідає про арешти, з кінобудки пускають якийсь свист, але він встиг головне сказати. А після нього я закликав підвестися всіх, хто проти повернення сталінізму. Підвелася більша частина залу, хоч багато було присутніх по запрошеннях ЦК.
…Вийшли на вулицю — ніхто нас чомусь не бере. Ще домовилися, щоб уранці піти до Параджанова й вибачитися за зіпсовану нами прем'єру фільму. Тоді нам не думалося, що кращої реклами для Параджанова годі було й вигадати»[446].
Жорстка індивідуальна мотивація Чорновола — «нас чомусь не беруть» — провокувала арештів багатьох людей, які тоді й згодом ситуативно підтримали його продумані «під себе» вчинки. Спрацьовувало ораторське мистецтво й відвага В. Чорновола, що провокувало неготових до протистояння людей і собі, бодай на одну мить, відчути смак відчайдушного вчинку. Спокуса цього завжди була надто високою, а тому підтримка завжди знаходилася. Проте коли надходила черга відповідати за емоційний порив, що трактувався каральними органами як «антирадянська аґітація і пропаґанда», людина, яка й у думках не мала подібних намірів, починала вагатися: з одного боку — виправдовуватися й «каятися» ніби соромно, з іншого — нелюдський три-, п'яти- чи навіть семилітній термін за емоційний порив — надто багато. От і «ламалися» люди, які часто починали давати свідчення на себе та своїх друзів від елементарної розгублености перед відверто цинічним тиском з боку каральних органів. А чому, власне, така людина не мала «ламатися»? І чи взагалі коректно людську слабість і небажання «сідати» називати «ламанням»? Адже коли хтось ішов на перегляд фільму, читав «заборонену» літературу чи брав участь у якійсь акції, то робив це з цікавості чи природного почуття справедливости — без жодної політичної мотивації.
Але після арештів 1965-го колесо репресій уже закрутилося, а тому комуністичні ідеологи, які пов'язували свої кар'єрні інтереси з боротьбою з «українським буржуазним націоналізмом», повинні були знаходити все нових і нових жертв. От і доводилося роздмухувати вогонь гонінь на українську інтеліґенцію, використовуючи індивідуальні особливості характерів окремих українських харизматиків. Приєднувалися до руху й життєві невдахи, яким власні поразки легше було пов'язати з антиукраїнською політикою Москви, аніж із власною неспроможністю. Все це творило ілюзію організованої опозиції в Україні.
А що влада коректністю ніколи не відзначалася, то створилася ситуація, за якої обов'язково треба було обирати «свій бік» барикад: або шанс на офіційне визнання й лиха слава, або — «високо піднята голова» й горда постава, але… але жодних шансів на благополуччя й просування кар'єрними щаблями.
Більшість, як завжди, шукала компромісу й мало чого досягала, бо що далі заходило це протистояння, то жорсткіше держава вимагала слухняности. Діяв і страх судових і позасудових репресій, що знову загрожували не лише конкретній людині, а й її рідним. 1965-го цей страх уже паралізував волю багатьох: «забуття» на двадцять з лишком років подій у кінотеатрі «Україна» абсолютною більшістю присутніх це лише підтверджує.
Для Василя Стуса така поведінка була неприйнятною, бо втрата гідности була для нього тотожна втраті таланту, втраті здатности творити, а відтак — смерті й капітуляції.
Зберегти гідність означало для Василя перемогти обставини й бути собою. І це відчайдушне прагнення залишитися людиною за майже нелюдського збігу обставин, уміння позбутися відчуття загнаного вовка, коли тебе, як вовка, женуть на червоні прапорці, дало настільки могутній поштовх до творчої та особистісної реалізації, що від 1966-го року Стус починає творити в умовах, здавалося б, цілком для того непридатних, без зовнішніх зривів множить і множить автографи віршів та збірок, які хоча й невідь-куди зникають, але більшість з написаного бодай в одному-двох варіантах таки вдається зберегти.
Життя в режимі нон-стоп примусило Стуса визначитися в ситуації, яку зумовили три, хоча доволі випадкові, чинники: арешт Івана Світличного, рішення Дзюби—Чорновола повідомити громадськість про арешти та сирена, яку від страху втратити місце ввімкнув директор кінотеатру. Емоційно зреаґувавши на несправедливість і не відступившись від цього під тиском Зубкова, Василь Стус прирікав себе на «хресну дорогу», на якій втрата місця в аспірантурі — найменше з можливих лих.
446
Інтерв'ю В. Чорновола газеті «Молода гвардія» від 24 червня 1990 р. // Петро Шелест: «Справжній суд історії ще попереду…» — С. 702.