Василь Стус: життя як творчість
- Автор: Стус Дмитро Васильович
- Год: 2005
- Язык: украинский
- Год: Факт
- ISBN: 966-359-029-7
- Жанр: Биографии и мемуары
Электронная книга - «Василь Стус: життя як творчість». Краткое содержание книги:
Розрахована на широке коло читачів: від учнів до науковців.
Nobody knows how to explain the mystery of fame. Often a person who has spent all his life at the very core of events falls into oblivion right after his death. Vasyl Stus became renowned only after his reburial in 1989. What was the reason? His poetry? His heroic life? His irreconcilable position? Or his ability to be compassionate?
In his attempt to answer these and other questions, the poet’s son Dmytro masterfully combines the objective data of Vasyl Stus’s biography with his own private recollections and observations about his father. His book offers a paradoxical interrelation of contexts combining the highbrow scientific with fiction-like styles.
This book shows Vasyl Stus through the eyes of his son and researcher against a background of “belated nation-making”.
For a wide circle of readers: from students to academics.Введите сюда краткую аннотацию
Переважна більшість воліє втекти куди-будь, як тільки починає усвідомлювати, що долати обрану дорогу доводиться самотужки. І — жодної підказки, жодного готового рішення. Спробуй не схибити, не проминути потрібний життьовий поворот, коли стільки негараздів зусебіч сипиться на самотню голову необачного подорожнього. І єдиний рятунок — постійна готовність до втрат і все-несподіванок та зібрана в кулак воля.
Так і йдуть, хто скільки здужає, вірні за своєю Долею, яка, ніби збиткуючись із відчайдухів, пропонує їм щораз тяжчі випробування. А зможеш? А здужаєш? А витримаєш?
Коли ж зі всім цим людина нарешті дає собі раду на неї чекає новий підступ — втома. Вирватися з її цупких пазурів не вдається нікому. Далі — роздратування, нетерпимість… Коли ж неборака, подолавши усі перешкоди, нарешті досягає мети, виявляється, що й ідеали вже не надто важливі, й результати ніби девальвовані…
От і доводиться мимоволі озиратися на пройдену дорогу, ціна долання якої — саме життя, що пішло лише на те, щоб не збитися на втоптані попередниками колії життєвих стратегій, навчитися гідно сприймати поразки і підніматися після них, зуміти за жодних обставин не втрачати людської гідности…
З останньою найскладніше. Вона, як лакмус, «перевіряє» тебе на кожному кроці, провокуючи до реаґування на різноманітні не пов'язані зі сферою «практичної політики, практичної політичної дії чи поведінки» ситуації, що безпосередньо впливають на долю людини. Іван Дзюба вважає, що саме миттєві реакції й невиважені публіцистичні виступи В. Стуса найбільше вплинули на долю поета. Але чи міг він чинити інакше, коли це було у сфері Василевого «морального існування в цьому світі, де значною мірою все визначається зовнішнім тиском. В тому сенсі визначається, що якби йшлося про нормальне людське існування в нормальному людському суспільстві, в цьому не було б потреби і воно б не виявлялося… в такій формі. А коли людину в штучні умови ставлять і в страшні умови, і колосальний нелюдський тиск, то це і відповідні форми спротиву викликає.
У Василя, мені здається, — продовжує Іван Дзюба, — це йшло від людської гідности. Все могло б зовсім по-іншому скластися, він був би собою, був би, як є, але життя його склалося б по-іншому, якби його штучно не заганяли на оце… Він просто жертва в цьому відношенні… Часто висловлюється така думка, яка мені з багатьох причин неприємна. Говорять, що якби… не ця трагічна доля, то ми б не мали такого поета, як Василь Стус. По-перше, мені здається, так взагалі негарно ставити питання. Воно десь межує з відчуттям втіхи від того, що хтось інший жар тягає, чужими руками жар вигрібає. Це негарно. Це від нашого бажання мати жертви, але щоб хтось той був жертвою, а ти гордився українським народом за те, що він здатний на такі жертви…»[445]
В українському соціумі ця незбагненна потреба мати іконостас мучеників часом набирає потворних форм. Спершу суспільство ніби стискується, створюючи самозахистами чи кар'єрними цілями кожного зі своїх членів максимально дискомфортну для людину ситуацію, а потім або ганить людину, яка не витримала статусу жертви, або прославляє її здатність до самопожертви, принижуючи інші — позірно ніби менш суттєві — чесноти.
Але коли кожна жертва потребує ката, який може використати її у власних цілях.
Наприкінці 1965-го у західноукраїнському реґіоні ним став тодішній секретар Львівського обкому компартії України В. Маланчук. Санкції, які він дав голові місцевого КДБ на арешти західних культурників, стали трампліном його подальшої кар'єри. Прорахувавши можливі вигоди від такої партійної «пильности» й принциповости, він вирішив навіть не погоджувати їх із Першим секретарем ЦК КПУ Петром Шелестом.
Натомість у Києві, де «ката» не виявилося, було заарештовано лише Івана Світличного, якого притягнули до кримінальної відповідальности на підставі особистих тісних зв'язків із західноукраїнськими інакодумцями.
І треба визнати, що після львівських арештів Київ злякався. Більшість втягла голови в плечі, тихенько сподіваючись, що «чаша сія» — не для них. Тут і почали виявлятися індивідуальні особливості характеру кожної людини. У 1965-му не змогли змовчати Вячеслав Чорновіл та Іван Дзюба, що виступили не так, може, із солідарности з ув'язненими (бо чому така солідарність зарадить?), як із внутрішньої необхідности перебувати у вирі подій. Ланцюгова реакція, що виникла після їх виступу, зачепила собою Василя Стуса і ще кількох людей, які також не змогли залишитися сторонніми спостерігачами. І лише випадок і незацікавленість офіційного Києва в репресіях у столиці, вберегла всіх трьох від арештів.
445
Іван Дзюба // Нецензурний Стус. Частина 2. — Тернопіль: Підручники і посібники, 2003, С. 255.