Хроніки амбера : у 2 томах. — Т. 2 : П'ятикнижжя Мерліна

— Якщо тебе турбують так багато різних речей, — сказав Мандор, — може, тобі краще попрацювати над ними у безпеці?

Можливо, він мав слушність, із погляду здорового глузду, безпеки, обережності. Але Мандор належав тільки до Дворів, а я мав ще інші обов’язки, чужі для нього. Була можливість, хоча б через мій контакт із Люком, що від мене залежало зробити щось таке, що зміцнить Амбер, підвищить його безпеку. А доки залишався такий шанс, я почувався зобов’язаним діяти відповідним чином. Окрім того, суто в особистому плані, моя цікавість була надто великою, аби я міг усунутися від пошуку розгадок, тим більше, що загадок ставало дедалі більше.

Обмірковуючи, як найкращим чином висловити свою відповідь, я відчув, що до мене знову намагаються дістатися. Наче хтось прагне достукатися до мене, чи, радше, мовби кішка легенько скреблась у двері мого розуму. Запит наростав, відсуваючи вбік усі інші думки, і я усвідомив, що це спроба вийти на контакт через Козир, тільки дуже здалеку. Подумав, що то Рендом, стривожений тим, що коїться зі мною після висмикнення з Амбера. Тому налаштувався на сприйняття, погоджуючись на контакт.

— Мерліне, що таке? — запитав Мандор, а я підняв руку, показуючи йому, що зайнятий. Уздрів, що він поклав серветку на стіл та підвівся з місця.

Мій зір повільно розкрився, і я побачив Фіону. Вона мала суворий вигляд, за її плечима виднілися скелі, а над головою — ясно-зелений небосхил.

— Мерліне, ти де? — запитала.

— Далеко, — відповів я. — Це довго пояснювати. Що трапилось? А де ти?

Вона похмуро посміхнулася.

— Далеко, — сказала.

— Схоже, ми обрали дуже мальовничі місця, — зауважив я. — Зокрема ти — небо під колір свого волосся?

— Досить, — обірвала Фіона. — Я викликала тебе не для того, щоб обмінюватися враженнями про наші подорожі.

Цієї миті Мандор підійшов і став поруч зі мною, поклавши руку мені на плече. Це було на нього не схоже, а до того ж втрутитись у чийсь контакт через Козир вважається безтактністю, так само, як, наприклад, узяти паралельну слухавку та й устряти в чужу розмову. Проте так він і зробив.

— Оце сюрприз! — сказав Мандор. — Мерліне, познайом нас, будь ласка...

— Що то за один? — запитала Фіона.

— Це мій брат Мандор, — відрекомендував я його, — з Дому Савалла у Дворах Хаосу. Мандоре, це моя тітка Фіона, Принцеса Амбера.

Мандор уклонився.

— Я чув про вас, Принцесо, — мовив він. — Дуже приємно познайомитися з вами.

Очі її на мить розширилися.

— Мені відомо про цей Дім, — сказала вона, — але я не знала, що Мерлін перебуває з ним у родинних стосунках... Дуже приємно зустрітися з вами.

— Я так розумію, що виникла якась проблема, Фі? — поцікавився я.

— Так, — відповіла вона, дивлячись на Мандора.

— Я вас залишу, — сказав він. — Для мене честь познайомитися з вами, Принцесо. Шкода, що ви живете так далеко від Обода.

Вона усміхнулася.

— Зачекайте, — сказала. — Я не збираюся говорити про жодні державні таємниці. Ви пройшли ініціацію Лоґрусом?

— Так, — підтвердив він.

— І, наскільки зрозуміла, ви двоє зібралися тут не заради дуелі?

— Та начебто ні, — відповів я.

— У такому разі мені цікаво було б почути, і що скажете про цю проблему ви, Мандоре. Ви не проти перейти сюди, до мене?

Він знову вклонився. Як на мене, трохи перегравав.

— Куди накажете, Ваша Високосте, — відповів.

Фіона сказала: «Тоді прошу», — простягнула ліву руку, і я взявся за неї. Мандор теж торкнувся її зап’ястка. Ми ступили вперед.

Опинилися перед нею на уступі серед скель. Тут було вітряно і прохолодно. Звідкись здалеку долинуло приглушене ревіння, наче від загорнутого у щось двигуна.

— Ти спілкувалася недавно з кимось в Амбері? — поцікавився я.

— Ні, — відказала вона.

— Твій від’їзд був дещо несподіваний...

— На те мала причини.

— Наприклад, те, що ти впізнала Люка?

— Тепер ти знаєш, хто він такий?

— Так.

— А інші?

— Я розповів Рендому, — сказав я, — і Флорі.

— Тоді це відомо всім, — відреагувала вона. — Я залишила Амбер негайно і прихопила зі собою Блейза, бо ми з ним були наступні у списку Люка. Хай там як, а я намагалась убити його батька, і мені це майже вдалося. Ми з Блейзом були найближчими родичами Бранда і виступили проти нього.

Вона гостро зиркнула на Мандора, бо помітила, що той посміхається.

— Як я розумію, — прокоментував він, — цієї миті Люк пиячить у товаристві Кота, Додо, Гусені та Білого Кролика. А ще гадаю, що доки його мати перебуває в Амбері полонянкою, він нічого не може вам заподіяти.

Вона знову подивилася на мене.

— Ти часу не гаяв, — констатувала.

— Робив, що міг.

— ...тому, вважаю, вам буде безпечно повернутися, — продовжив Мандор.

Вона усміхнулася йому, тоді поглянула на мене: