Хроніки амбера : у 2 томах. — Т. 2 : П'ятикнижжя Мерліна

Образ Лоґрусу миготів переді мною.

Ми дивилися на диявольський смерч, а він крутився, зростаючи, й ревів дедалі оглушливіше.

Не витримавши, я запитав Мандора:

— І що ти цим довів?

— Що ти не маєш терпіння, — почув у відповідь.

У явищі, що розгорталося перед нашими очима, не було нічого аж такого повчального, проте я продовжував уважно за ним спостерігати.

Раптом ревіння стало уривчастим. Темна воронка смикнулася, стислася, розкидаючи навколо уламки, які засмоктала у себе раніше. Але незабаром вона набула своїх попередніх розмірів та швидкості обертання, і гуркіт відновився на тому ж рівні.

— Як ти це зробив? — запитав я Мандора.

— Я нічого не робив, — відповів той. — Ця штука сама себе налаштувала.

— Але цього не мало статися.

— Саме так, — відповів він.

— Я тебе не розумію, — зауважив йому.

— Ревіння мало лише наростати, після того, як Мандор збільшив торнадо, — пояснила Фіона. — Але те, що його контролює, має інший план. Тому смерч повернувся до попередніх параметрів.

— І це явище походить із Хаосу, — додав Мандор. — Це можна зрозуміти з того, як воно стало черпати звідти силу, коли я створив відповідні умови. Але внаслідок цього згадана штука перейшла певну межу, і відбулося переналаштування. Хтось тут грає з первісними силами. Хто чи що, — не можу сказати, так само, як і навіщо. Але, на мою думку, це переконливо свідчить, що Лабіринт тут ні до чого. Він не може мати нічого спільного з грою Хаосу. Тому Мерлін, очевидно, має слушність. Ця штука має абсолютно інше походження.

— Добре, — визнала Флора. — Хай так. Тоді що ж ми маємо?

— Загадку, — відповів Мандор. — Але навряд чи безпосередню загрозу. Так мені здається.

У мене в голові метеликом затріпотіла здогадка. Може, й абсолютно помилкова, хоч я не поділився нею з присутніми з цілком іншої причини. Здогадка ця вела за собою логічні міркування, що потребують більше ніж хвилини на обдумування, а я не люблю видавати незавершені ідеї.

Тепер Фіона втупилася поглядом у мене, але на моєму абсолютно спокійному обличчі їй не було що читати. Тоді, переконавшись, що її намагання марні, вона різко звернула на інше:

— Ти сказав, що залишив Люка у дещо незвичних обставинах. Де саме він тепер?

Найменше за все у світі я хотів розлютити тітку по-справжньому. Але й напустити її на Люка в його теперішньому стані теж не міг. Я цілком припускав, що Фіона могла запросто його вбити, розглядаючи це як підстрахування власного життя. А я не хотів, аби Люка вбили. Мав відчуття, що, можливо, у нього зараз змінюються певні його погляди та цілі, тож хотів дати йому на це якомога більше часу. Нас усе ще багато пов’язувало, і хорошого, і поганого, й тут важко рахувати, хто перед ким у боргу; та й роки приятельства не так просто відкинути. Зважаючи на те, в якому Люк був стані, коли я його залишив, він іще не так скоро оговтається, а тоді маю обговорити з ним купу речей.

— Вибач, — сказав я, — але наразі це моя справа.

— Гадаю, я теж маю в ній власний інтерес, — відрізала вона.

— Звісно, — погодився з нею, — але мене вона зачіпає більше, і, боюся, ми з тобою можемо одне одному перетнути шлях.

— Це вирішувати мені, а не тобі, — пирхнула Фіона.

— Гаразд, — сказав я. — Він наковтався ЛСД. Наразі ти можеш отримати від нього дуже розмаїту інформацію, але не дуже корисну.

— Як це сталося? — запитала вона.

— Чаклун на ім’я Маска, певно, підсунув йому наркоту, коли тримав його в ув’язненні.

— Де це все відбувалося? Ніколи не чула про такого чаклуна!

— У фортеці, що зветься Вежа Чотирьох Світів, — пояснив я.

— Давно не чула жодної згадки про цю Вежу... — задумливо протягнула вона. — Нею володів чарівник, якого звали Шару Ґаррул.

— Наразі він перебуває вішалкою для пальт, — повідомив я.

— Як це?!

— Довго розповідати; але цієї миті Вежею заправляє Маска.

Тітка не зводила з мене очей, і я міг присягтися, що до неї почало доходити, наскільки вона не в курсі останніх подій. Гадаю, Фіона саме обирала, з якого з очевидних запитань почати, але я вирішив, що пора перейти в наступ, поки вона не зібралась із думками.

— А як там Блейз? — запитав я.

— Йому значно краще. Я сама займаюся його лікуванням, і він швидко внормовується.

Тут я хотів запитати її, де він зараз перебуває: знав, що на це питання вона не відповідатиме, і сподівався на обмін посмішками, коли Фіона зрозуміє, навіщо я це запитав: тітка не скаже, де Блейз, а я не скажу, де Люк; ми збережемо наші таємниці й залишимося друзями.

— Агов! — почув я вигук Мандора, і ми з Фіоною повернулися та поглянули туди, куди дивився він, — у розщілину між скелями.

Темний конус торнадо згорнувся чи не вдвічі й надалі зменшувався у нас перед очима. Він наче втягувався всередину, зсідався, збігався, і за пів хвилини його взагалі не стало. Зовсім.

Я не міг приховати посмішку, але Фіона цього навіть не помічала. Вона дивилася на Мандора.

— Ви гадаєте, це через те, що ви зробили? — запитала у нього.

— Не можу знати напевне, — відповів той, — але цілком можливо.

— Але це про щось вам говорить? — не вгавала вона.