Хроніки амбера : у 2 томах. — Т. 2 : П'ятикнижжя Мерліна

Повітря між нами викривилося, Мандор опустив руки, й раптом серед мосту без жодного звуку з’явився стіл, засланий вишитою скатертиною, а за мить — і два стільці. Стіл був сервірований блюдами з накривками, вишуканою порцеляною, кришталем та столовим сріблом. На ньому навіть красувалося мерехтливе відерце з льодом із зануреною у нього фігурною пляшкою темного скла.

— Приємно вражений, — визнав я.

— Останніми роками приділяв багато часу гастрономічній магії, — відказав він. — Прошу за стіл.

Ми зручно повсідалися на мості, що з’єднував дві темряви. Я накинувся на їжу й схвально замугикав, і минуло кілька хвилин, перш ніж зміг розпочати стисло переповідати ті події, внаслідок яких опинився в цьому місці, сповненому зоряного світла та тиші.

Мандор слухав мене, жодного разу не перервавши, а коли я закінчив розповідати, кивнув і запитав:

— Повторити десерт?

— Так. Дуже смачно.

Підвівши очі трохи згодом, побачив, що він усміхається.

— Що смішного? — запитав я.

— Ти смішний, — відповів Мандор. — Пригадуєш, коли збирався вирушати до університету, я казав тобі не довіряти всім без розбору.

— Що хочеш цим сказати? Я нікому не розповідав, хто я й звідки. Якщо ти збираєшся читати мені лекції через те, що я заприятелював із Люком, не дізнавшись те ж саме про нього, то я це вже чув.

— А як щодо Джулії?

— Тобто? Я їй ніколи не казав...

— Саме так. А втім, здається, їй ти міг би довіритись. А натомість перетворив її на свого ворога.

— Гаразд, схоже, тут я припустився помилки.

— Ти розробив унікальну машину, але тобі й на гадку не спало, що вона потенційно може стати зброєю. А Рендом помітив це негайно. І Люк також. На цій арені все не закінчилося для тебе катастрофою тільки тому, що машина стала розумною й не захотіла коритися вказівкам.

— Твоя правда. Мене більше цікавили технічні проблеми. Я не обміркував усі можливі наслідки...

Він зітхнув.

— Що з тобою робити, Мерліне? Ти ризикуєш, навіть не усвідомлюючи, в чому полягає ризик.

— Вінті я не довірився, — поспішив нагадати йому.

— На моє переконання, ти міг би витягнути з неї більше інформації, — сказав брат, — якби так не квапився рятувати Люка, хоча йому на той час не загрожувала небезпека. Наприкінці ваших перемовин вона готова була розбалакатися.

— Можливо, мені треба було покликати тебе.

— Якщо зустрінеш її знову, так і вчини. З нею я з’ясую усе.

Я витріщився на нього. Він не жартував.

— Ти знаєш, що вона таке?

— Я її розгадаю, — він повертав у пальцях келих з яскравим помаранчевим напоєм. — Але маю до тебе пропозицію, елегантну своєю простотою. У мене є новий заміський будиночок, дуже комфортабельний. Чому б тобі не повернутися до Дворів разом зі мною, замість вештатися деінде, потрапляючи з халепи в халепу? На рік чи два заляжеш на дно, насолоджуватимешся життям, засядеш за книжки. Я подбаю, щоб ти мав надійний захист. Хай усе вщухне, а тоді, за сприятливіших обставин, повернешся до своїх справ.

Я відсьорбнув вогнистого напою.

— Ні, — відповів я. — А що ти казав раніше про якісь речі, тобі відомі, а мені — ні?

— Навряд чи це важливо, якщо ти погодишся на мою пропозицію.

— Навіть якби я погодився, то хотів би це почути.

— Краще не чіпати, аби не смерділо.

— Ти вислухав мою історію. Я хочу послухати твою.

Він здвигнув плечима, відкинувся на стільці та втупився у зоряне небо.

— Свейвілл помирає, — промовив.

— Тільки це він і робить, роками.

— Воно то так, але йому стало значно гірше, — похитав головою Мандор. — Дехто вважає, що це пов’язане зі смертним прокляттям Еріка Амберського. Хай там як, а я гадаю, йому справді небагато залишилося.

— Починаю розуміти...

— Так, боротьба за наслідування престолу загострюється. Люди повсюдно валяться, мов снопи, — отрута, дуелі, замовні вбивства, дивні нещасні випадки, підозрілі самогубства... Багато хто залишає Двори з невідомих причин чи з таких, що здаються невідомими.

— Розумію, але не можу второпати, до чого тут я.

— Раніше був ні до чого.

— А тепер?

— Ти не в курсі, що Савалл усиновив тебе, формально, уже після твого від’їзду?

— Що?!

— Так. Не можу сказати, що розумію його мотиви. Але ти — законний спадкоємець. У черзі за спадщиною — за мною, але попереду Юрта та Деспіла.

— Хай там як, але я однаково збіса далеко у тому списку.

— Це правда, — протягнув він. — Зазвичай конфлікт інтересів спостерігається у його верхній частині...

— Ти кажеш, «зазвичай»?

— Бо завжди бувають винятки, — відказав Мандор. — Ти маєш розуміти: така ситуація, як тепер, — слушна нагода, щоби поквитатися з кимось. Ще на одну смерть після усіх інших ніхто й бровою не поведе, не так, як у мирні часи. Навіть у порівняно високих колах.

Зустрівшись із ним поглядом, я похитав головою.

— Але мого випадку це не стосується, — заперечив йому. Він не відводив очей, і я відчув якусь невпевненість. — Чи стосується? — запитав урешті-решт.

— А ти подумай, — порадив він.

Я подумав. І саме, коли мене осяяло, Мандор кивнув, наче він бачив, що робиться у мене в голові.