Хроніки амбера : у 2 томах. — Т. 2 : П'ятикнижжя Мерліна

Потвора, не зупиняючись, відповіла неголосним виттям. Схоже, вона не була сентиментальною.

Вогняний Янгол наближався поволі, й із доброї дюжини його ран цебеніла кров. Хотів би я знати, чи він усе ще міг кинутися на мене, чи ця його швидкість — усе, на що він наразі здатний. Розсудливість підказувала мені, що краще припускати найгірше, тому намагався триматись якомога далі й бути готовим до чого завгодно.

Але він не кинувся. Він просто продовжував перти вперед, наче портативний танк із купою відростків. Я не знав, де у нього вразливі місця. Анатомія Вогняних Янголів ніколи не була в топі моїх інтересів. Утім, я спробував терміново з нею ознайомитись, оглядаючи від маківки до п’ят монстра, що наближався до мене. На жаль, це обстеження лише підтвердило, що всі важливі точки у нього добре захищені. Не щастить мені.

Я не хотів нападати першим, бо не знав, чи не задумав звір якийсь підступ. Не був обізнаний з його бойовими прийомами і не мав бажання занадто розкриватись, аби ознайомитися з ними. Казав собі, що розумніше буде залишатися в обороні й дозволити йому зробити перший крок. Але він лише насувався на мене ближче й ближче. Я розумів, що незабаром доведеться щось зробити, хай навіть це буде просто відступ...

Одна з його передніх, згорнутих кільцем, кінцівок раптом блискавично метнулась у мій бік, я відскочив і рубанув по ній. Раз! Відрубана кінцівка й лежачи на землі продовжувала ворушитися. Тож і я не стояв на місці. Раз мечем! Два штричем!

Чудовисько повільно накренилося вліво, бо я відтяв усі його кінцівки з того боку.

А тоді, надміру знахабнівши, я надто наблизився до нього, огинаючи його голову, бо хотів зайти з іншого боку й повторити свій фокус, поки воно не отямилося від травм. Раптом монстр стрімко викинув у мій бік ще один відросток. Добре, що я був дуже близько, а він перехнябився: тож замість підчепити мене кігтями, чудовисько вдарило мене тим, що, певно, слугувало йому за гомілку, вціливши в груди. Я впав на спину.

Саме тоді, коли я швидко відкочувався, групуючись, аби скочити на ноги, почув, як Люк пробелькотів:

— І що це таке робиться?

— Не зараз! — відказав я, не оглядаючись на нього.

— Ти мені зацідив! — не вгавав Люк.

— По-дружньому, — пояснив я. — Це частина лікування. — Із цими словами я скочив на ноги й знову був готовий битися.

— Отакої, — почув коментар Люка.

Істота тепер лежала на боці й шалено намагалася раз у раз дістати мене найдовшою кінцівкою. Мені вдалось ухилитися й водночас прикинути розмах та кут її ударів.

Раз мечем, два штричем. Відтята кінцівка упала на землю. А я впритул наблизився до потвори.

Ударивши тричі, навідліг, під різними кутами, я нарешті відрубав монстрові голову. Проте він продовжував чимось клацати, а тулуб смикався та вперто сунув уперед на решті кінцівок. Не знаю, скільки ударів я ще зробив після цього. Люк узявся вигукувати: «Піддай ще!» — на кожний мій удар. На той час я трохи зопрів, а також помітив, що теплові хвилі чи щось таке застилало мені очі й квіти на певній відстані наче бралися брижами. Я почувався до біса завбачливим, бо не забув прихопити у барі Меча-штрича, й він виявився чудовою зброєю. Змахнувши мечем високо над головою, помітив, що при цьому він став абсолютно чистим, і почав знову згортати його в тугий сувій. Меч був м’який та ніжний, наче пелюстки квітів, і ледь мерехтів, мов найтонший пилок.

— Браво! — вигукнув знайомий голос. Я роззирнувся і помітив усміх, а слідом за ним і Кота, який м’якенько плескав у лапи. — Славний день! Ти чудодець! — додав.

Задній план миготів сильніше й сильніше, а небосхил темнішав. Я почув, як Люк вигукнув: «Нумо!», і, озирнувшись, побачив, що він звівся на ноги й чалапає вперед. Подивившись на Кота, я помітив, що за спиною у нього вимальовується шинквас, а десь уже зблиснули металеві бильця. Голова в мене йшла обертом.

— Зазвичай за Меча-штрича треба вносити заставу, — продовжував Кіт, — але, оскільки ти повертаєш його неушкодженим...

Люк був уже поруч зі мною. Я знову чув музику, а він мугикав, підспівуючи. Тепер накладеним зображенням здавалася галявина з розчленованим Вогняним Янголом посередині, а бар, навпаки, додавав у матеріальності, проступаючи все яскравіше та об’ємніше.

Але приміщення наче поменшало — столики купчилися тісніше, музика грала тихіше, фреска зсілась, а художника взагалі не було видно. Навіть Гусінь на своєму грибі перемістилась у темний куточок і зменшилася разом з ним, а блакитний дим збляк. Я вирішив вважати це більш-менш добрим знаком, бо якщо наша присутність тут була наслідком Люкового психічного стану, можливо, це вказувало на те, що манія потроху залишає його.