Хроніки амбера : у 2 томах. — Т. 2 : П'ятикнижжя Мерліна

Потягнувши Люка за руку, я ривком підняв його й підсадив собі на спину, як роблять пожежники. Тоді швидко пробіг печерою, тримаючись біля стіни, прямуючи до виходу й лише раз послизнувшись на калюжі крові, що натекла з монстрів. Чудовиська почали ворушитися, коли ми були ще в печері, але радше рефлекторно, ніж цілеспрямовано. На мить зупинившись в отворі печери, я побачив перед собою просторий сад, усіяний квітами[92].

Ще за мить розчув явніші рухи у себе за спиною й озирнувся. Це Курзу-Верзу помалу підводився. Вогняний Янгол усе ще не міг відліпитися від землі й лише видавав нутряні трубні звуки. Курзу-Верзу похитнувся, розправив крила, тоді раптом розвернувся, змахнув крилами й вилетів з печери крізь широку розколину в задній стіні. Непогана думка, вирішив я і поспішив до саду.

Тут аромат квітів був ще міцнішим, бо квіти, переважно повністю розцвівши, утворювали фантастичний килим, яким я вчесав щосили. Дуже швидко помітив, що у мене паморочиться в голові, але не збавляв кроку. Люк був важкенький, нівроку, але я хотів віддалитися від печери на якнайбільшу відстань. Беручи до уваги, наскільки стрімко може пересуватися наш переслідувач, я не був упевнений, що у мене достатньо часу на фокуси з Козирем.

Поспішаючи уперед, я все сильніше почувався одурманеним, і моє становище вже не здавалося таким критичним. Мені спало на думку, що аромат цих квітів може бути дещо наркотичним.

Чудово. Тільки цього мені й не вистачало — заморочитися від наркотику, водночас намагаючись, щоб Люка попустило. Десь удалині я побачив якийсь просвіт, наче галявинку на пагорбі, й узяв курс на неї. Я сподівався, що ми зможемо тут трохи відпочити, доки впорядкую думки й вирішу, що робити далі. Цієї миті я не чув звуків, що свідчили б про переслідування.

Під час шаленого бігу второпав, що мене починає хитати з боку на бік. Щось не так було з рівновагою. Раптом відчув страх упасти, такий сильний, наче я страждав на акрофобію[93]. Бо мені засіло в голові, що, впавши, я, може, й не підведуся, на мене спаде наркотичний сон, і в такому стані мене заскочить той виходець із Хаосу, заскочить — та й покінчить зі мною. Над головою барви квітів зливалися, плинули, спліталися, перевиваючись, наче світлий струмок підхопив та й поніс безліч кольорових стрічок. Я намагався не дихати надто глибоко, аби не наковтатись одурманливих міазмів. Але це було не так просто, бо голова вже починала паморочитися.

Та я не знепритомнів, хоч й упав без сил посеред галявинки поруч із Люком, опустивши попередньо його. Він не прийшов до тями, і на обличчі зберігався вираз блаженного спокою. Пагорб, де ми отаборилися, продувався легеньким вітром, який проникав з того боку, де буяли гидкі на вигляд колючі рослини, що не мали квітів. Тому дурманливий аромат квітів з гігантського квітника більше не паморочив мені голову, і в ній помалу почало яснішати. З іншого боку, я розумів, що цей самий вітер наразі несе наші власні запахи до отвору печери. Я не знав, чи здатний Вогняний Янгол розрізнити їх серед міцніших чманливих ароматів, але хоч якою малою була така ймовірність, вона мене неабияк жахала.

Багато років тому, ще студентом останнього курсу, я одного разу проекспериментував із ЛСД. Це настільки мене злякало, що відтоді жодного разу не мав справи з будь-якими галюциногенами. То був не банальний випадок бед-трип. Ця кислота вплинула на мою здатність пересуватися Тінями. Загальновідомо, що амберити можуть відвідати будь-яке місце, котре вони здатні уявити, або будь-що перебувати десь тут — у Тіні. Поєднуючи свою уяву та рух, ми можемо налаштуватися на ту Тінь, у якій хочемо опинитися. На жаль, під дією наркотику я втратив здатність контролювати свою уяву. Ще більша прикрість полягала в тому, що перенісся до тих місць, які намалювала моя уява. Я запанікував, а це тільки погіршило справу. Я міг загинути, легко, бо мандрував джунглями своєї підсвідомості, що стали реальними, отож інколи опинявся в таких місцях, де мешкало зло. Після того, як мене попустило, я знайшов шлях додому й опинився на порозі квартири Джулїї, спроможний не говорити, а лише скиглити, і ще кілька днів боровся з наслідками нервового зриву. Згодом розповівши про це Рендомові, дізнався, що він має схожий досвід. Спочатку той нікому про таке не казав, бо збирався в разі потреби використати це як секретну зброю проти решти родичів, але пізніше, коли всі вони певним чином порозумілися, вирішив поділитися з іншими інформацією, бо вважав її важливою для виживання родини. І тоді він із подивом довідався, що Бенедикт, Джерард, Фіона та Блейз про це знали, бо теж попадалися, хоча й клювали на інші галюциногени, і, дивна річ, лише Фіона зрозуміла, що то може бути зброя проти інших членів родини. Але вона тільки зробила собі про це позначку на гіпотетичне майбутнє, бо така зброя була надто непередбачуваною. Це все сталось уже давненько, й інші проблеми, що навалилися на Рендома впродовж останніх років, витіснили інформацію з його свідомості; йому й на гадку не спало, що новоприбулий, як оце я, теж має бути попереджений.

Люк сказав мені, що він спробував напасти на Вежу Чотирьох Світів за допомогою загону командос на дельтапланах, але зазнав нищівної поразки. Оскільки я під час свого візиту бачив потрощені дельтаплани всередині фортечних стін, логічним було припустити, що Люк потрапив у полон. Тоді видавалося цілком імовірним, що це чаклун Маска спричинив стан, у якому Люк наразі перебуває. Схоже, він просто додав галюциноген до Люкової пайки та звільнив його, аби той міг мандрувати й сам собі влаштовувати світлові шоу. На щастя, такі уявні мандрівки не привели його до небезпечніших середовищ, ніж найяскравіші сцени з Льюїса Керрола. Можливо, його думки були чистішими за мої. Але вся ця справа хоч як, а залишалася геть незрозумілою. Маска міг його вбити, або залишити у в’язниці, або ж додати до колекції вішаків. Натомість він удався до ризикованих заходів, які з часом мусили припинити діяти, і Люк опинився б на волі, хоча й отримавши урок. Це було схоже на те, що йому легенько дали по руках, а не помстилися по-справжньому. І це представник дворів, який раніше володів Вежею та, ясна річ, хотів би заволодіти нею знову? Невже Маска настільки впевнений у собі? Чи він не бачить у Люкові справжньої загрози?