Хроніки амбера : у 2 томах. — Т. 2 : П'ятикнижжя Мерліна

Людина з розвинутою підсвідомістю, побувавши у такій січкарні, як ото я останнім часом, може, бачила б якісь яскраві пророчі сни та прокинулася б осяяною, з відповідями на всі запитання і розробленим аж до подробиць планом дій. Але не я. Бо я прокинувся у холодному поту, не розуміючи, де я і що зі мною коїться. Втім, розплющивши очі, мені вдалося з’ясувати хоча б це питання, і, заспокоєний, я заснув знову. Згодом... як мені здалося, минуло багато часу... почав повертатися до реальності потроху... наче плавуче сміття, яке виносить на берег хвиля за хвилею... поки, нарешті, опинився тут. Першим відчуттям, що затримало мене на березі, став біль у ногах. Тоді я сів у ліжку, стягнув зі себе чоботи, і, цілком можливо, це стало однією з шістьох найбільших насолод у моєму житті. Я швиденько зірвав шкарпетки та жбурнув їх у найдальший кут. Чому в інших чарівників ноги, здається, ніколи не болять, я навіть не знаю. Я наточив води у миску й занурив туди ноги, вирішивши наступні кілька годин ходити босоніж.

Нарешті покинув ліжко, зняв брудний одяг, помився й натягнув на себе джинси та фіолетову фланелеву сорочку — вбрання, в якому почуваюся комфортно. До бісової матері ті мечі, кинджали, плащі... хоча б на деякий час. Розчинивши віконниці, визирнув у вікно. Надворі було темно. І через хмари я не міг навіть зрозуміти, чи вечір лише починається, чи вже ніч, а можливо, ось-ось світатиме?

У холі стояла тиша, і, спускаючись сходами, я теж не почув жодного звуку. В кухні теж не було ні душі, дрова в печах майже прогоріли й ледь жевріли. Мені треба було лише розігріти воду на чай, тому вогонь я не роздував. Мені вдалося розшукати хліб і трохи консервованих фруктів, а в коморі-холодильнику — глек з якимось соком, схожим на грейпфрутовий.

Сидячи перед піччю, я грів ноги, вгризався в окраєць хліба і відчував, як мене охоплює незрозуміле почуття тривоги. А сьорбаючи чай, зрозумів і характер свого неспокою. Справа полягала в тому, що я мусив негайно щось робити, але не знав, що саме. Мені випав перепочинок, і від цього я почувався незручно. Тому вирішив повернутися до перерваних роздумів.

Коли закінчив їсти, то вже спланував кілька перших своїх кроків. І розпочав з того, що пішов до головного вестибюля, там звільнив Джасру від капелюхів та плащів, котрі встигли на неї понавішувати, і підхопив її під пахву. Коли ніс задерев’янілу фігуру коридором другого поверху до своєї кімнати, одні з дверей трохи відхилились, і Дроппа втупився у мене олов’яними очима.

— Я — твій дублер! — гукнув він услід мені. — Ця дама нагадує мою першу дружину, — додав, зачиняючи двері.

Встановивши Джасру в себе у кімнаті, я підтягнув стілець ближче й усівся навпроти неї. Її блазенський прикид, який, очевидно, мав посилити злий жарт, що з нею утнули, нітрохи не применшив її жорсткої краси. Одного разу їй мало не вдалося мене уколошкати, тож я не мав жодного бажання просто зараз звільнити її і дати шанс для ще однієї спроби. Проте накладені на неї чари заслуговували на увагу з багатьох причин, і я хотів ретельно їх дослідити.

Тому почав обережно з’ясовувати, як побудоване те закляття, що утримувало її нерухомою. Воно було не надто складним, але я бачив, що на те, аби дослідити всі його відгалуження, піде чимало часу. Хай буде так. Я не збирався зупинятися. Тому заглибився у вивчення зайняття, подумки роблячи необхідні нотатки.

Пропрацював кілька годин. Розгадавши закляття, вирішив накласти на неї ще й свої чари, враховуючи обставини. Працюючи, я чув, як навколо мене прокидається палац. Трудився без перепочинку, а день минав своєю чергою, і нарешті все стало на свої місця, і я був задоволений власною роботою. А ще — вмирав із голоду.

Засунувши Джасру в куток, я натягнув чоботи, вийшов зі свого приміщення і попростував до сходів. Мені здавалося, що має бути обідній час, проте поткнувся до кількох їдалень, де зазвичай трапезувала родина, але в них нікого не було, і не було ознак, що в якійсь із них збираються сервірувати стіл. Не схоже було також, що в одній з кімнат недавно обідали.

Можливо, у мене досі не відновилося відчуття часу, і зараз було надто пізно чи надто рано? Але ж розвиднилося вже давно, і день хоч як, а мав рухатися до обіду... Дивно, невже я міг помилитись у припущеннях?

І нарешті до мене долинув звук, на який я чекав, — легенький дзвякіт столового срібла об порцеляну. Схоже, стіл до обіду накрили не у звичному місці. Я повернув ліворуч, потім праворуч. Так, сьогодні вирішили обідати у вітальні. Байдуже.

Увійшовши до кімнати, я побачив, що на червоній канапі, поруч з Віаллою, дружиною Рендома, сидить Левелла, а перед ними на низенькому столикові сервіровано обід. Майкл, який працював на кухні, стояв неподалік за візком, заставленим стравами. Я кашлянув.

— Мерліне, — озвалася Віалла, і мене вкотре вразила її чутливість — аж холодок перебіг поза спиною. Не вірилося, що вона абсолютно сліпа. — Як приємно!

— Привіт, — сказала Левелла. — Приєднуйся до нас. Нам кортить якнайшвидше дізнатися, що ти поробляв.

Я присунув стілець до столика і сів навпроти них. Майкл поставив для мене столовий набір і подав мені страви. Я швидко оцінив ситуацію. Все, що почує від мене Віалла, вона, безперечно, переповість Рендому. Отже, я викладу їм дещо відредаговану версію подій, упустивши те, що стосується Мандора, Фіони, і все, пов’язане з Дворами. У такому вигляді оповідка буде значно коротшою, і я зможу скоріше взятися до обіду.