Сини Великої Ведмедиці

Підготовку було закінчено, і нічний похід почався. Щербатий місяць, криво усміхаючись, заглядав у самотню лісову долину. Година за годиною збігали в одноманітній подорожі.

Лише опівдні зробили привал. На небі стояло зимове сонце. Сніг блищав, і тіні дерев іскрилися блакитнуватим сяйвом. Гапеда-Гребінник і Часке-Широконогий, як і інші, спішились і посідали на шкурі чорного ведмедя. Вночі Шеф де Лю вже встиг побувати на полюванні. Він привіз двох вовків і єнота. Здобич оббілували і розподілили. Вогню не можна було розпалювати, і зголоднілі чоловіки, жінки та діти попоїли сирого м'яса, яке й так здалося їм дуже смачним. Гапеді до того ж пощастило зловити кілька рибин; половину з них за угодою з своїм кревним братом Часке він великодушно подарував Грозовій Хмарі та Ящірці. Хлопці дуже раділи, дивлячись, з яким апетитом уминають рибу Молоді Ворони. Як приємно було тепер, після дванадцятигодинної їзди верхи, заснути під полудневим сонцем. З далеко меншою охотою встали вони, коли їх уже ввечері розбудили. Шеф де Лю дав хлопцям шматок солоної риби, яку він, певно, ще привіз з форту на Ніобрарі. Риба була гидка на смак. «Зовсім як у резервації», — подумав Гапеда. Він звик у батьковому наметі до несолоної їжі.

— Я навіть не можу собі уявити, щоб ми знову жили у резервації, — сказав він до Часке, — і ніколи туди не повернусь. Ніколи! Краще смерть.

— Хуг, — підтвердив Часке.

Наступної ночі валка рухалась такою ж одноманітною місцевістю. Хлопці куняли на конях. Коли почало розвиднятись, вони закліпали очима і стали уважніше роздивлятися навколо. Гапеда побачив, що й Часке підвів голову і до чогось прислухається.

Брати скоро здогадались, що означав шум, який невиразно долинав до їхніх ушей. Це бігли вверх по річці чоловіки з ар'єргарду, намагаючись наздогнати валку. Гапеда скоро впізнав Токай-іхто, вождя, що очолював невеликий загін. Воїни мовчки пронеслися вздовж валки до її голови, і з провідників походу теж ніхто не окликнув їх. Не хотіли зчиняти зайвого шуму. Незабаром після того, як Токай-іхто підбіг до Гавандшіти, пролунав сигнал зробити зупинку і спішитись. По тому Токай-іхто наказав напнути між деревами намети. При цьому він повідомив, що протягом усієї подорожі переслідувачі ще не показувались. Тому можна дозволити собі довший відпочинок.

Гапеда і Часке були дуже задоволені з цього. Вони тішилися, думаючи про сон, також про звірину, на яку можна буде пополювати у цих лісах. Хлопці раділи, що зможуть побродити по незнайомій місцевості, раділи, що як брати житимуть в одному наметі й що Токай-іхто знову повернувся до Ведмежого братства. Все тішило їх.

Жінки й дівчата почали ставити жердини і зв'язувати докупи їхні гостряки. Поки напнуть тіпі й можна буде лягти спати, ще мине немало часу. Хлопці вирішили скористатися з цієї затримки, щоб розвідати місцевість навколо нового табору. Їхню увагу насамперед привернуло височенне дерево; верхівка його могла правити за чудовий спостережний пункт. Але, зупинившись під деревом, вони побачили, що там уже примостився якийсь спостерігач. Та дарма, їм теж можна Вилізти до нього. Спритно підскочивши, хлопці вхопились за нижні товсті гілки і подерлися далі. Раптом згори пролунав різкий застережливий свист, і вони враз неначе заклякли на гілках. Запитливо глянувши на верхівку, хлопці впізнали наймолодшого Крука. Звісивши вниз голову, той лежав черевом на гілці, що гойдалася з боку на бік. У своїх світлих шкіряних штанях, з білим вовчим хутром на спині, він і сам нагадував засніжену гілку.