Сини Великої Ведмедиці
- Автор: Вельскопф-Генрих Лизелотта
- Год: 1972
- Язык: украинский
- Год: «Радянський письменник»
- Переводчик: Іван Соболь
- Жанр: Вестерны
Электронная книга - «Сини Великої Ведмедиці». Краткое содержание книги:
Закінчивши, Токай-іхто запалив люльку своїм власним кресалом, — і ось настав момент, якого всі чекали з затамованим напруженням. За звичаєм індійців, вождь перед початком якогось великого заходу пропонував чаклунові покурити священну люльку. Якщо жрець брав і курив її, то цим висловлював свою готовність супроводити вождя. Якщо ж не брав — то відхиляв захід.
Токай-іхто запалив люльку і подав її старому, чиї очі вже бачили сто зим та літ і появу та зникнення багатьох вождів дакотів. В кінці ряду тих, які з'являлись і зникали, останнім був Токай-іхто, син Маттотаупи, що хотів повести чоловіків з племені дакотів до нової батьківщини.
Старий підніс руку і взяв люльку. Цієї хвилини довкола запанувала глибока тиша. Якби зараз пролунало хоч одне-єдине слово, то Гавандшіта мусив би віддати люльку і її не можна було б більше курити.
Старий підвівся і з благоговінням. затягнувся шість разів: до неба, до землі і на всі чотири сторони — на схід і на захід, південь і північ. Потім він знову сів і подав люльку молодому вождеві, який теж зробив шість затяжок. Затягнувшись востаннє і випустивши дим, вождь віддав люльку Уїноні, і вона сховала її.
Гавандшіта встав, і вождь повів гостя до тіпі. Тихо чекали всі Токай-іхто. Він ще раз звернувся до них:
— Чоловіки дакоти! Гавандшіта зважився. Чи зважуєтесь також і ви?
Вождь чекав на відповідь. З давніх-давен покора, яку виявляли до вождя, була добровільною.
Бобер стяв близько біля Токай-іхто. Він був перший, хто виступив наперед і прийняв маленьку військову люльку, яку за звичаєм вождь запалив тепер для воїнів.
— Я піду з тобою, Токай-іхто! Ти сказав нам правду. Я тепер знаю, що ти нас ведеш в небезпечну дорогу не наосліп, а з ясним поглядом і твердим серцем. Тому я йду я тобою. Хуг.
Коли після чаклуна погодився і воїн, якого вважали за найрозумнішого у раді, інші теж більше на вагались. Люлька пішла по колу, і кожний, хто робив затяжку, заявляв цим про свою готовність іти за вождем.
Поки люлька передавалася з рук в руки, почали пролітати перші сніжинки. Всі знали, що почнеться великий снігопад. Жінки й діти повернулися до наметів, щоб закінчити лаштування в дорогу. Токай-іхто закликав усіх воїнів у намет Четансапи.
— Шонка з своїми трьома озброєними посібниками може щохвилини прибути, — сказав він. — Нам треба вирішити, що з ними робити. Ми їх не будемо вбивати, бо це тільки розпалить жагу помсти уатшітшун. Але ми їх обеззброїмо, зв'яжемо і покинемо тут, у наметі Шонки. Коли ми вирушимо звідси, вони скоро одержать допомогу своїх білих покровителів. Чоловіки згодились.
— Як поводяться Шонка та його посібники, коли приходять до наших наметів? — спитав вождь.
— Вони завжди по двоє йдуть від намету до намету, — повідомив Старий Крук. — Насамперед вони перевіряють намети Четансапи і Бобра. Звідти йдуть далі.
— Цього разу вони теж так зроблять, бо, певно, підозріватимуть, що я в тіпі Чорного Сокола або Бобра. Шонка прибуде з трьома своїми людьми, які, розділившись тут на дві групи, підуть по наметах. Я пропоную нам теж розділитись. Три воїни лишаться зі мною тут, у наметі Четансапи. Троє підуть з Бобром до його намету. Інші розійдуться по своїх тіпі. Тільки-но Шонка з кимсь із своїх людей увійде до намету, треба напасти на них у темряві, обеззброїти і зв'язати. Хуг.
— Хуг! — вигукнули воїни.
Вони попрощалися з вождем і пішли готуватися до виконання його плану. Троє Круків лишилися з Токай-іхто в наметі Четансапи. Вождь відчував, що цілюща трава, яку йому дала Уїнона, благотворно вплинула на нього, його серце билося рівніше, хоча він ще відчував біль, втому й озноб. Але він уже не боявся, що незабаром сили зовсім залишать його. Зробивши ще кілька розпоряджень, він пірнув у темряву зимової ночі, щоб глянути на свого буланого і собаку. Шонці не можна їх бачити.