Сини Великої Ведмедиці
- Автор: Вельскопф-Генрих Лизелотта
- Год: 1972
- Язык: украинский
- Год: «Радянський письменник»
- Переводчик: Іван Соболь
- Жанр: Вестерны
Электронная книга - «Сини Великої Ведмедиці». Краткое содержание книги:
Де ж подівся Часке?! Коли валка знову повернула вздовж одного з вигинів річки, Гапеда побачив її голову. Він також побачив Бобра, що накульгував, Шефа де Лю, Гавандшіту, а з ними й Унтшіду; стара вела буланого мустанга і чорного Огітіку. Але свого друга Часке хлопець ніде не запримітив. Часке був сиротою і мусив жити в наметі ненависного йому дядька Шонки. Родичам зв'язаних поліцаїв з табору надавалось право або вирушити з братством, або лишитись у резервації. Проте не могло бути й сумніву, що Часке пішов з ними. То де ж це він подівся?!
Нудно спливали години одна за одною. Нарешті сонце за річкою почало схилятися на захід і залило білі шпилі й гірські вершини ніжним червонуватим світлом. Долина потонула у вечірніх сутінках, потемніла бурхлива вода.
Гапеда зрадів, коли Гавандшіта наказав зупинитись. Хлопець, не спавши цілу ніч, нічого не ївши, протримався чотирнадцять годин верхи на коні й тепер почував страшенну втому. Він уже бачив місце, де мав розташуватися табір. Це буде захищена з півночі положиста звивина долини, яку ватажки походу вибрали для стоянки. Тут вже лежав під голими деревами сніг, але не такий глибокий, як у прерії. Коней розвантажили і повели у ліс. Гапеда також пустив свого мустанга пастися. А сам тим часом, важко ступаючи по снігу, побрів на розшуки. Під старим деревом з химерно переплетеним гіллям хлопець побачив свого батька; він лежав, загорнутий у ковдри, між корінням дерева. Мати принесла в шкіряному мішку води, і Гапеда з'їв одну з двох ворон, що їх Монгшонгша засмажила вчора увечері. Другу він сховав. А може, Часке не має чого їсти? А Четансапа і ріски не взяв у рот. «Поголодувати не завадить, аби швидше гоїлись рани», — повчав він сина.
Монгшонгша дала Гапеді ковдри. Наметів не ставили. Вісники обійшли усіх і оголосили, що через годину після півночі знову вирушать у дорогу. Отже, пора заснути.
Проте Гапеда сидів на шкіряній ковдрі з розплющеними очима і роздивлявся навкруги. Йому видалось, ніби на краю табору пробігла кремезна хлопчача постать Часке-Широконогого. Гапеда зліпив невелику тверду сніжку і, коли Часке знову крадькома пробирався крізь кущі, скочив і пошпурив нею в друга. Сніжка влучила. Хлопець враз обернувся, але про помсту він, здається, й не думав і зник за деревом.
Гапеда пильно дивився туди, де зник його друг. Він був дуже заклопотаний думкою про те, що йому зараз робити, і навіть не чув, як його хтось покликав. Лише пізніше до свідомості дійшло, що то батько стиха гукнув: «Гапедо!» Хлопець обернувся і уважно вислухав батька.
— Піди, Гапедо, забери Часке! Його дядько Шонка ніколи вже не прийде до наших наметів. Віднині він житиме у моєму тіпі.
Зраділий Гапеда вдячно кивнув і, схопившись, побіг по снігу густими заростями, обминаючи групи сплячих людей, до того місця, де він сніжкою поцілив у свого друга. Це було на краю табору, де лише зрідка траплялися сліди, і Гапеда відразу пізнав глибокі відбитки хлоп'ячих ніг. По цьому сліду він подався у ліс.
Відійшовши недалеко від табору, Гапеда наштовхнувся на скоцюрблену постать. Часке зарився в сніг, як собака. Коли хлопець зупинився перед ним, Часке сів, підібгавши ноги і обхопивши коліна руками, і втупив погляд кудись перед себе.
— Часке-Широконогий! Того місяця, коли достигають суниці, ми побраталися з тобою, а сьогодні мій батько сказав, що хоче бути й твоїм батьком. Ходімо!
Часке нічого не відповів. Він важко підвівся і пішов з Гапедою до табору. Часке був міцний, кремезний, але трохи нижчий, ніж стрункий г високий Гапеда. Він мав звичку стояти з широко розставленими ногами, через що його й прозвали Широконогим. Але в нього була не тільки своєрідна манера стояти міцно на землі, він умів бути також і спритним, і в швидкому бігу його переганяв лише Гапеда. Та сьогодні й швидкість, і сила його ніби кудись поділись. Хлопець ішов наче старий і нерішуче зупинився перед ложем Четансапи.
Воїн глянув на нього і промовив:
— Мій другий син!
Тоді Гапеда взяв свого брата за руку, і вони, загорнувшись у хутряні ковдри, лягли разом. Хлопці натягли хутро аж на голову. Вони відчули, як мати Монгшонгша накидає на. них сніг, щоб не померзли. Навіть без вогню й без намету тут було досить затишно, і сон вмить здолав обох.
Коли Бобер відкинув ковдру, хлопці схопились дивуючись, що вже, як їх запевнили, проспали аж три години. Їм давалося, що вони тільки-но задрімали. Але, певно, Бобер казав правду, бо місяць уже зійшов і в таборі стояв гамір. Жінки вели з лісу коней, ті йшли з великою неохотою.