Сини Великої Ведмедиці
- Автор: Вельскопф-Генрих Лизелотта
- Год: 1972
- Язык: украинский
- Год: «Радянський письменник»
- Переводчик: Іван Соболь
- Жанр: Вестерны
Электронная книга - «Сини Великої Ведмедиці». Краткое содержание книги:
Підійшовши до стрімкої скелі, він помітив угорі, на її гребені, хлоп'ят Гапеду і Часке. Вони стояли на варті.
— Коли з'являться вороги, закричіть совою, але тільки один раз, щоб не викликати в Шонки підозри! — гукнув він наверх до хоробрих хлопчаків. Вони знаком підтвердили, що зрозуміли його.
Токай-іхто забрав коня й собаку. Він повів їх не до табуна біля селища, а значно далі на захід і наказав там стояти на місці. Після цього обережно повернувся до табору. «Сова» на скелі поки що не кричала.
Але невдовзі пролунав крик. Уїнона майже загасила полум'я в наметі Четансапи, лишивши кілька тліючих вуглин у круглому заглибленні посеред намету. Четансапа лежав у глибині намету, вкритий ковдрами. Монгшонгша нерухомо сиділа біля чоловіка, судорожно обхопивши жалобну колиску. Уїнона приготувала собі постіль, але не лягала спати.
Біля самого входу до намету лежали на землі Токай-іхто та троє Круків і чатували. Вони вже чули тупіт копит. Шонка і його поліцаї галопом наближались до селища. Вони під'їжджали відкрито, без всякої обережності. За короткий час влади над своїми беззбройними одноплемінниками ці люди, що мали зброю, засвоїли вже звички білих: вони були певні, що їх бояться, і покладались на цей страх більше, ніж на свою силу. Хіба рада не мовчала, коли вони зганьбили Токай-іхто, і хіба не сам Токай-іхто дав обшукати себе у трактирі? Шонка більше не боявся нападу.
Тупіт копит стих. Четверо вершників зупинились недалеко від селища. Токай-іхто і Круки почули голоси і зрозуміли, що поліцаї спершу збираються відвести своїх коней и табун на край селища. На це не могло піти багато часу. Коли четверо поліцаїв знову зібрались, про що свідчив приглушений гомін їхніх голосів, Шонка дав новий наказ. Ті, що причаїлися в наметі, не розібрали наказу, але швидко зрозуміли його зміст.
Двоє людей легкою ходою наближались до намету Четансапи. Впритул один за одним, наче одна людина, увійшли озброєні поліцаї до намету Чорного Сокола. Токай-іхто свиснув.
Тієї ж миті він сам і троє Круків зірвалися на ноги i повалили обох поліцаїв. Старий Крук і Токай-іхто побороли їх, а молоді Круки вирвали в лиходіїв зброю: спершу рушниці, потім револьвери і ножі за-за пояса. Пута лежали напоготові, і за кілька секунд уповноваженим Червоного Лиса зв'язали руки й ноги. Опам'ятавшись від переляку, вони почали кричати і погрожувати.
Як було умовлено, обоє молодих Круків взяли полонених на плечі і зараз же віднесли геть, перш ніж вороги втямили, що боролися з Токай-іхто і що Четансапа у своєму наметі. Не важко було вгадати, що сталося і з обома іншими зрадниками племені. Такий самий безсилий крик та лайка, які виривалися в тіпі Четансапи з горла Шонки й Татокано, доносилися із намету Бобра. Молоді Круки зустріли дорогою до намету Шонки Бобра і ще одного юнака: вони вже віднесли своїх полонених. В темряві сніжної ночі гучно лунали радісні вигуки беззбройних переможців. Вже залопотіла на північному вітрі, наче сигнальний прапор, перша шкура, знята з намету Гавандшіти. Після зруйнування намету Токай-іхто Ундшіту прийняв до себе чаклун, і вона, як було заведено здавна, першою подала жінкам знак знімати намети й лаштуватися в дорогу. Як часто чули чоловіки й жінки Ведмежого братства це лунке тріпотіння, першого покрову, що кликав їх навесні і влітку до мандрівок за табунами бізонів. Тепер він кликав їх в останній великий похід.
Умить всі намети було знято. Дівчата та діти подряпалися вгору по жердинах і порозв'язували скріплення. Інші вже підводили коней і ставали у звичайному порядку.
Були прилаштовані причепи, що заміняли індійцям вози; туди було навантажено майно, посаджені діти. Снігопад усе посилювався; з засніженим волоссям і плечима зустрілися люди біля вишикуваної довгої валки. Тепер всі були задоволені, що старий Гавандшіта, незважаючи на голод, заборонив різати мустангів. Без них такий перехід узимку навряд чи був би можливим. Бракувало тільки собак, бо ж вони теж завжди несли важку поклажу.
Воїни їхали на найкращих з своїх мустангів. Жінки сиділи на вантажних конях і правили ними. На чолі походу йшли Токай-іхто і Гавандшіта. Вождь знову був у повному озброєнні: з своєю власною рушницею, яку він одібрав у Шонки, з револьвером і палицею. Зброю інших поліцаїв він віддав Боброві й Крукам, що йшли для захисту походу в ар'єргарді. Четансапу, загорнутого в хутра, теж везли з собою.
Коли зроблено було перші кроки на довгому шляху, на заході раптом виринув вершник і подав умовний знак — завив койотом. Це був Шеф де Лю.
— Кордон вільний! — крикнув він. — Не видно жодного уатшітшун, жодного поліцая з табору.