Сини Великої Ведмедиці
- Автор: Вельскопф-Генрих Лизелотта
- Год: 1972
- Язык: украинский
- Год: «Радянський письменник»
- Переводчик: Іван Соболь
- Жанр: Вестерны
Электронная книга - «Сини Великої Ведмедиці». Краткое содержание книги:
Між деревами показалися вождь і Бобер. Вони волокли чорного звіра, вагою, певно, близько двох центнерів. Усі хлопці збуджено й радісно закричали, побачивши здобич. Мисливець поклав ведмедя біля Гавандшіти і показав стрілу, яку витягнув з туші звіра. Шеф де Лю, запальний мисливець, зараз же оглянув рани ведмедя.
— Стріла ввійшла неглибоко, — зауважив він, — бо влучила вже з невеликого силою, і постріл цей не був смертельним. Удар ножа вбив ведмедя.
— Хуг, — підтвердив Токай-іхто.
Гавандшіта вирішив, що ведмеже м'ясо зараз же має бути розподілене між наметами, бо люди терплять великий голод. Вождь приволік ведмедя до табору і разом з Бобром здер з нього шкуру. Уїнона і Монгшонгша підійшли до воїнів, щоб оббілувати і розрізати звіра на шматки.
Гапеді й Часке відразу ж дістався кусень м'яса. Попоївши, вони пішли у намет і, вкрай стомлені, впали на приготовану для них постіль.
Прокинувшись, хлопці побачили перед собою усміхнене обличчя старої Унтшіди.
— Пора вже вам уставати, — кепкувала вона. — І так ви проспали увесь ведмежий танець.
— О-о-о-о, — пробуркотів Гапеда. Він завжди з великою охотою дивився на цей танець, що його улаштовували для умиротворення ведмежого духа. Видовище було сповнене таємничості, коли чоловіки у ведмежих шкурах удавали звірів з усіма їх характерними рухами і розмовляли при цьому «ведмежою мовою», тобто якнайточніше наслідували урчання ведмедя.
Хлопці, викупавшись у річці і зачесавшись, сіли біля старої Унтшіди — Бабусі — і свого батька. Вже схилялося на вечір, і в тіпі почали згущатися сутінки. Вогню не розпалювали. Вождь заборонив, бо дим на далекій відстані міг виказати ворогам місце табору. Унтшіда поклала біля себе купу дерева і вирізувала древка для стріл. Гапеда і Часке витягли свої ножі і заходилися допомагати їй. Кістяні наконечники виготовляли чоловіки. В мисливських стрілах наконечники міцно прикріплювалися до древка, щоб стрілу можна було витягти з убитого звіра і знову нею користуватись. А у стрілах, призначених для війни, наконечники кріпили злегка і до них ще приробляли гачки, щоб вони міцно застрягали в тілі ворога.
— Завтра порозставляйте сильця і наловіть ворон, — сказала стара, — нам потрібне пір'я для стріл.
Хлопці кивнули і старанно продовжували вирізувати.
— З оцими стрілами ви можете полювати на ведмедів, — кепкувала стара.
— Я не такий дурний, — промовив Гапеда, — ведмідь живучий, і без рушниці його не вб'єш. — Хлопець помітив, що батько розплющив очі і прислухався до розмови. — Певно, в цих лісистих горах водиться багато ведмедів, і воїни зможуть їх чимало убити.
— Ти так думаєш? — спитав Четансапа, прилаштовуючи до списа ратище, і навколо його очей зібралися тоненькі зморшки — ознака того, що в питанні ховалося щось більше, ніж сказали слова.
— Авжеж, так, — цілком упевнено відповів Гапеда. — В цьому лісі вони можуть знайти собі лігва для зимової сплячки.
— Але ж вони зовсім не сплять, а лазять по деревах! — і собі докинула Унтшіда.
— Ти справді гадаєш, що я маленька дівчинка і нічого не тямлю? — образився Гапеда. — Ведмідь спав, а тоді зголоднів, прокинувся і пішов шукати здобич. Певно, він нас почув і тому виліз на дерево, щоб роздивитись, бо ж вія розумний, як розвідник.
Гапеда глянув на батька. Четансапа, здавалося, був задоволений його поясненням.
— Може, він і спав угорі, в печері, — сказав хлопець.
— В якій печері? — спитала Унтшіда.
Гапеду здивувало її квапливе запитання.
— У печері, там далеко на горі, — повторив він. — Часке, хіба ти не бачив її з нашого дерева? Така темна нора її маленькій стрімкій скелі, порослій лісом.
— Звичайно, бачив. Вона майже зовсім заросла.
— Атож! Завтра ми підемо туди і подивимось, чи не знайдемо ведмежих слідів! Може, заліземо і в саму печеру!
Унтшіда піднесла руку до рота, начебто перелякалась.
— Тссс, тссс, це зачарована печера, і вам не можна іуди заходити!
Очі хлопців розширились.
— У ній живе злий чаклун? — Гапеда обережно відклав убік вже вирізану стрілу, немов не хотів зчиняти шуму.
— Поки він спить, він добрий, але коли прокинеться й вийде, дакотів спіткає велике лихо.
— Розкажи нам, будь ласка, про це, Унтшіда!
Стара схилила голову.
— Гаразд, але іншим разом, коли наші руки відпочиватимуть. Бо це давня й знаменна історія, і ви повинні її добре запам'ятати.