Сини Великої Ведмедиці
- Автор: Вельскопф-Генрих Лизелотта
- Год: 1972
- Язык: украинский
- Год: «Радянський письменник»
- Переводчик: Іван Соболь
- Жанр: Вестерны
Электронная книга - «Сини Великої Ведмедиці». Краткое содержание книги:
Хлопці очима спитали, чи повинні вони злізти. Але Крук нічого не вимагав. Тоді вони вмостилися там, куди встигли видряпатись, і почали оглядати усе навкруги. Звідти їм добре було видно і лісистий схил гори, і засніжену прерію на південь через долину річки. Над ними пронизливо закаркала зграя ворон. Їх щось сполохало на горі, і хлопці намагалися вгадати причину пташиної тривоги. Спостерігач над ними знову свиснув, цього разу зовсім тихо, і вони глянули в тому напрямку, куди він показав рукою. В русі його відчувалось нетерпіння, ніби він хотів їм сказати: «Що, ще й досі не бачите ви, йолопи? Чи ви посліпли?»
Раптом Часке міцно схопив свого брата Гапеду за руку.
— Ведмідь на дереві! Ти бачиш?!
Тоді й Гапеда помітив високо вгорі, на старому могутньому дереві, з якого щойно злетіли ворони, величезного чорного клишоногого. Нічого не відповівши Часке, він зараз же поліз униз; Часке спустився слідом за ним. З нижніх гілок хлопці плигнули просто у сніг, щодуху помчали в табір.
— Де Токай-іхто?
Він стояв внизу біля річки і розмовляв з Гавандшітою; там же були Шеф де Лю і Бобер. Хлопці підбігли до чоловіків. Вони надто добре володіли собою, щоб відразу розплескати про все. Але по їхніх блискучих очах і палаючих щоках вождь здогадався, що вони принесли якісь новини, на їхню думку, дуже важливі. Він подав їм знак говорити.
— Часке бачив ведмедя, його показав нам наймолодший Крук, і я тоді теж помітив клишоногого, — доповів Гапеда. — Ведмідь видряпався на дерево, отам нагорі, на відстані пострілу з лука.
Чоловіки уважно вислухали.
— Я візьму його, — сказав Токай-іхто. На ньому ще й досі була біла вовча шкура. Дивне враження справляла вовча паща над його виснаженим обличчям, на якому лише очі говорили про силу, що поверталась до нього. Хлопці пильно глянули на вождя.
— Біжи-но, Часке, — попросив вождь, — і принеси мені мій лук і стрілу. Уїнона дасть тобі їх.
Часке помчав щодуху. Незабаром він приніс коштовний, лук і сагайдак з шкіри видри, з якого стриміло чотири стріли. Токай-іхто взяв лук і одну стрілу, а сагайдак з рештою стріл повернув хлопцеві.
Вождь у супроводі воїнів пішов до великого дерева; хлопці й собі подалися за ним. Токай-іхто з розгону вчепився за гілля і поліз угору до розвідника, що застиг на верхівці дерева. Нагледівши звідти звіра, він вибрав товсту гілку, яка б не гойдалась під його вагою, і приціливсь. Але поки що не стріляв. Чорного ведмедя ще було видно, хоч, може, вже й не там, куди могла влучити стріла. А хлопці бачили його в тому місці, куди сягає постріл з лука, тобто на віддалі трьохсот метрів. Стріли, пущені з доброго лука, щоправда, могли залетіти так далеко, але влучити або вбити на такій відстані щастило лише в легендах.
Токай-іхто володів найкращим луком на все братство, луком з суцільного шматка кістки без єдиного шва. Таких дакоти не могли виготовляти, бо жодна з тварин прерії не давала для цього матеріалу. Ніхто не знав про походження цього лука. Він потрапив торговими стежками індійців з берега в глиб країни. Лук, близько дев'яноста сантиметрів завдовжки, був білий і блискучий, як слонова кістка, і для більшої гнучкості обмотаний бізонячими жилами. Гапеда і Часке з захопленням розглядали його, радіючи, що Уїнона зуміла заховати цю коштовну річ від головорізів Червоного Лиса.
Токай-іхто з надзвичайною силою натягнув лук. Тятива, відведена назад, задзижчала, і стріла полетіла. Потому і трілець почав спускатися вниз з гілки на гілку і з чималої висоти стрибнув просто у сніг.
— Я побіжу туди! Він ще не вбитий! — гукнув вождь до воїнів, що стояли біля дерева, і швидко став підніматися нагору. Бобер пішов за ним.
Решті довелося терпляче чекати, бо не враз пробіжиш гриста метрів вгору. Тим часом намети в таборі давно були поставлені.
Більшість жінок та дітей і деякі чоловіки вже полягали спати. Тільки дехто ще вештався довкола, і знайшлося кілька ровесників Гапеди й Часке, що виявили охоту ждати разом з ними. Нарешті почулися кроки тих, на кого чекали.