Сини Великої Ведмедиці

снігопад припинився, вітер ущух. Темрява неохоче відступала перед світанком. Ранко-ний туман щільною пеленою повис над землею, заслоняючи усе довкола.

Але поступово густа імла ставала все прозорішою, і нарешті її пронизало яскраве золото першого ранкового проміння. Валка Ведмежого братства зупинилася, як і завжди «упинялася під час переходів племені в годину сходу сонця, і старий Гавандшіта від усіх звернувся до «святого незнайомця», просячи миру, як велося з давніх-давен, бо червоношкірі чоловіки і жінки любили мир більше, ніж війну. Ще змалечку хлопчикові Гапеді був знайомий цей урочистий момент, а сьогодні він переживав його з особливою серйозністю. Бо зараз вперше зійшло сонце над переселенцями, що мали здолати довгий і небезпечний шлях до нової батьківщини.

Коли валка рушила далі, туман уже зовсім розсіявся, і хлопчик, обернувшись назад, побачив кінець колони. Токай-іхто більше не очолював валку, його замінив Шеф де Лю, який теж добре знав цю місцевість. Вождь пішов у кінець палки, бо з тилу, з боку резервації, загрожувала найбільша небезпека і втікачам треба було триматись напоготові на випадок появи переслідувачів. Вождь і його воїни зняли л себе хутряні куртки і понатягали на голови й спини білі вовчі шкури. Вовчі морди стирчали над лобами, зовсім ховаючи чорне волосся. Біле хутро передніх лап закривало руки, а хутро задніх лап сягало до стегон. Опустившись на руки, чоловіки здалеку дійсно скидалися на справжніх вовків. Це було чудове маскування серед снігу.

За мирних часів переходи племені ніколи не розпочиналися в таких несприятливих умовах. Взимку жили у лісі й лише на початку весни вирушали у відкриту прерію. Тоді вони швидко просувалися вперед, бо витривалі в'ючні тварини і вправні ходаки без особливого напруження робили по п'ятдесят кілометрів за день. Але сьогодні по снігу валка рухалася повільно. Хоча снігопад і тривав лише кілька годин, земля вже була вкрита товстою білою ковдрою, бо незадовго перед сходом сонця знялася справжня хуртовина і враз навернула силу снігу. Слід валки, що тягся через кордон резервації, вже давно замело. Але на тому місці, де стояло селище, уатшітшун і поліцаї табору могли знайти єдиний намет, намет Шонки, в якому лежав зв'язаний він сам і три його посібники.

Час від часу тонка заслона туману проривалась, і з північного заходу втікачів вітали засніжені лісисті вершини Чорних гір; вони кликали їх до себе, бажаючи узяти під свій захисток. Нога Гапеди ще ніколи не ступала цими лісами, які здавна належали до головних володінь дакотів, і його бажання уникнути ворогів поєднувалося з допитливим прагненням пізнати все нове, що він міг би там побачити і пережити. В глибині гір, які здіймалися наче острів серед безмежного моря прерій, траплялися загадкові печери і жовте золото, що бентежило розум білих людей.

Над полудень дісталися до повитого туманом лісу біля підніжжя Чорних гір. Валка зупинилась. Гапеда почув удари сокир: чоловіки пробивали дорогу серед гілля і заростей. З прерії раптом показався Токай-іхто з своїми «білими вовками». Пригнувшись і тримаючи напоготові зброю, мовчки йшли чоловіки засніженою лощовиною недалеко від валки.

Коли настала черга Гапеди продиратися крізь зарості, він зліз з мустанга і повів його за повід. Спершу спускалися лісом вниз, де річка обвивалася, наче пояс, навколо гірського масиву; з дна долини доносився плескіт води. Валка пішла старою стежкою звірини, якою, певно, вже здавна користувались інші братства дакотів навколишньої місцевості. Але буря вночі навалила дерев, а сніг наламав суччя; тому, незважаючи на стежку, було дуже важко просуватися вперед.

На дні долини Гапеда побачив осяяну сонцем мілководу, але широку річку. Між великим засніженим камінням котилися по піску її прозорі хвилі. На воді, що сягала трохи вище кісточок, гойдалися тонкі крижинки. Посередині річка прорила собі глибше русло і без жодних перепон швидко неслася вниз. У цьому місці воїни, що йшли попереду, проклали з невеликих стовбурів тимчасовий місток, яким, ніби товстий черв'як, поповзла валка. Голова колони по той бік вже завернула ліворуч і пішла вверх долиною. Мандрівники йшли незліченними закрутами, що їх утворила річка, звиваючись навколо кам'яних брил гірських бескидів. Дерева в блискучих снігових шатах суцільною стіною височіли понад берегом. Просувалися все далі й далі.