Сини Великої Ведмедиці
- Автор: Вельскопф-Генрих Лизелотта
- Год: 1972
- Язык: украинский
- Год: «Радянський письменник»
- Переводчик: Іван Соболь
- Жанр: Вестерны
Электронная книга - «Сини Великої Ведмедиці». Краткое содержание книги:
Унтшіда припинила роботу.
— Піду подивлюся, — сказала вона і вийшла з намету.
Хлопці полегшено зітхнули і побігли до матері Монгшонгші, щоб сповістити її про полювання. Та радість Монгшонгші не була такою великою, як вони сподівались. На мить мати відірвалась од роботи і серйозно глянула на синів.
— Наші розвідники виявили ворожі сліди, — збентежено промовила вона. — По той бік гори, біля якої ми розташувалися, шукачі золота вбили одного ведмедя, а другого підстрелили. — Промовивши ці слова, Монгшонгша з тривогою подивилась крізь голі дерева кудись у засніжений простір. — Ми мусимо йти звідси, — додала вона, — і в снігу багато нас помре.
— Ми боротимемось і з снігом, і з уатшітшун, — рішуче заявили Гапеда і Часке. — Ніколи більше ми не повернемось у резервацію.
Хлопці знову шмигнули в намет. Тут вони були зовсім самі. Чорного Сокола теж не було на його постелі. Останніми днями поранений почував себе вже значно краще і, очевидно, спробував вийти на першу прогулянку. Брати нерухомо сиділи у сутінках намету. Жахливий привид в оповитому туманом верболозі і загрозливе повідомлення розвідника, про яке розповіла їм мати, зовсім приголомшили їх.
Знадвору раптом почувся голос Уїнони: «Грозова Хмаро! Ти куди?» У ту саму мить відкрився намет і стрілою влетіла мала.
Дівчинка опустила за собою запону і в замішанні зупинилася. Може, Грозова Хмара не сподівалася застати в наметі Гапеду й Часке. Вона почала зніяковіло смикати кінчики своїх довгих, товстих кіс. Врешті дівчинка підступила ближче до хлопців.
— Унтшіди тут немає? — спитала вона, все ще не відводячи очей від кінчиків кіс, які тепер обмотувала кругом пальця.
— Ні, — відповів Гапеда.
— Ох… — зітхнула Грозова Хмара, очевидно, засмучена тим, що не застала прабабки. — А тоді… — затинаючись, пробелькотіла, — тоді всі вони прийдуть… Я… О, це такий жах!
Обоє хлопців наставили вуха. Може, дівчинка теж бачила оте обличчя?
— Про що ти говориш? — спитав Гапеда.
Грозова Хмара полегшено зітхнула, переконавшись у тому, що худорлявий Гребінник не глузує з неї. Вона наважилась підійти ще ближче і схилилась над хлопцями, які стомлено сиділи на долівці.
— Моя стара мати бачила жахливий сон і говорила страшні речі, — прошепотіла дівчинка. — Я більше ніколи не повернуся у наш намет, я лишусь тепер тут, хоч би мені довелось просити навіть самого вождя, — додала вона з раптовим припливом мужності.
— А що ж казала Ряба Корова? — спитав Часке і кинув на Гапеду погляд німого взаєморозуміння. Певно, злий дух знову вселився р стару, і це саме вона стовбичила у верболозі.
— Атож, Ряба Корова. Ви не знаєте, як страшно, коли її мучить цей дух. — Дівчинка трусилася всім тілом. — І тоді вона теж говорила правду, коли я не хотіла їй вірити… І їм ж знаєте, вона провіщала, що уатшітшун переможуть… А тепер… вона знову бачила сон, і злий дух сказав їй, що завтра після півночі з печери вийде ведмідь… ведмідь… хіба ви не знаєте про це?
— Ні, — здивувалися брати.
Вони нічого не знали. Грозова Хмара, переконавшись, що ніхто з дорослих не збирається увійти до намету, розповіла далі.
— Там, високо на горі, є печера, в якій спить стара ведмедиця, велика чаклунка! Вона така стара, що навіть не можна собі уявити; з'явилася вона на світ ще тоді, коли моди й тварини жили між собою, як брати й сестри, і розмовляли тією самою мовою. Її сином був величезний ведмідь, наймогутніший між великими водами. Він жив у зачарованому наметі. Коли одного разу ввечері до нього прийшла гарна жінка, він на ранок обернувся людиною і став великим, сильним і розумним воїном та чаклуном, якого піхто не міг перемогти. Він і є предок Маттотаупи і Токай-іхто!
— Так, — ствердили Гапеда і Часке в один голос.
— Так, — повторила дівчинка. — Але ведмедиця ще й досі живе, стара-престара, і спатиме там, на горі в печері, доки наші вожді лишатимуться хоробрими й дужими. Коли ж вони зрадять предків, вона вийде і задушить їх своїми власними лапами… — Дитина затнулась, уявивши собі це моторошне видовище. — І тоді вже сама вмре. Так сказав дух моєї старої матері.
Грозова Хмара прислухалась. Знадвору долинув радісний гомін. Це в таборі вітали вождя і його воїнів. Невдовзі втомлені чоловіки увійшли до намету. Грозова Хмара стала «півоберта, ладна щохвилини вислизнути з тіпі.