Дух животворить… Читаємо Сковороду

Можливі два висновки з такого тлумачення «волі».

Висновок перший: Сковорода вірить у людину, його гуманізм активний, погляд на проблему щастя достоту оптимістичний. У кінцевому рахунку свою долю людина вибирає сама, в цьому її свобода, в цьому ж і її відповідальність. Якщо вона знайде в собі сили вбити власну «злу волю», а ці сили (втім, як і ця «зла воля») закладені в людині від початку, якщо вона твердо засвоїть, що єдино потрібною і через те нетрудною є доброчесність, їй відкриється пошукуваний шлях до щастя, і вона переконається, що «легко бути добрим» (І, 61), отже, і щасливим.

Не виключений, однак, і висновок дещо інший. Хотів чи не хотів того Сковорода, але за логікою його суджень виходить, що ніхто не винен у бідах і нещастях людини, окрім її самої. «Ах, проклята воля! — вигукує Варсава в процесі своєї полеміки з Бісом. — Ей, ти єдина світові, наче лев із своєї огорожі, перегороджуєш йому отой шлях до блаженного виходу життя!» (II, 99). Як же ж можна й яке право ти маєш судити про недосконалість довколишнього світу, якщо такий недосконалий сам? Який сенс і яка користь у викритті хиб суспільства, якщо настільки згубними є твої власні хиби? «…Для гинучого світу не Бог, що відчинив двері й обійми батьківські, а сам він собі і його воля є причиною» (II, 99). Виходить, головна перешкода в устремлінні людини до щастя — вона сама, бо вище за все поставила свою волю, тоді як насправді єдиний порятунок — воля Бога, його «обійми батьківські»…

Який же з двох висновків є справедливим? Хотілось би з усією певністю сказати, що перший. Але це була б тільки частка правди, отже, суттю, відступ од неї. Бо, хоч і як це парадоксально, вірними виявляються обидва висновки, кожен з них відбиває якусь грань уявлень Сковороди про людину, а якщо взяти їх разом, у діалектичному зв’язку, вони свідчать про історично обумовлену й уповні природну контроверсійність його «науки про щастя», його філософсько-етичної концепції, зрештою, світогляду в цілому. Згадаймо Франка: нове вино ще налито в старі міхи…

…А тепер перечитаймо байку «Змія та Жаба», що з неї — читач, певно, пам’ятає — і закрутилася веремія про «потрібне»-«трудне»-«легке».

Іван Іваньо, коментуючи байку, звернув увагу на протиріччя між її «силою»-мораллю і логікою самої ситуації: що легко зробити змії — обновити свою шкіру — відповідно до природних властивостей її організму, те дійсно-таки важко, попросту неможливо зробити жабі, чия натура до цього не пристосована[220]. Спостереження нехитре, з тих, що лежать на поверхні, та Сковорода якось про цю обставину не подумав…