Дух животворить… Читаємо Сковороду
- Автор: Барабаш Юрій
- Год: 2014
- Язык: украинский
- Год: Темпора
- ISBN: 978-617-569-189-2
- Жанр: Критика
Электронная книга - «Дух животворить… Читаємо Сковороду». Краткое содержание книги:
Д. Багалій, цитуючи ці слова Сковороди, слушно знаходить у них паралель до «етичних вимог Л. М. Толстого», втілених ним у теорію «нероблення»[221].
Нагадаймо коротко, про що мова.
1893 року Л. Толстой ознайомився, спершу у викладі газети «Русские ведомости», потім з публікацій у французькій пресі, з текстом промови Еміля Золя, названої «До юнацтва». Як зазначає Толстой у листі до Д. Хілкова, Золя в своїй промові висловлює тривогу з приводу тяжіння студентства «до містицизму, як він називає релігійні течії у новій французькій молоді… Й проти цього він рекомендує науку й працю, не пояснюючи того, що ми повинні називати й визнавати наукою, і, головне, яку працю»[222]. Майже зразу ж, не відкладаючи, Толстой пише статтю з виклично полемічною назвою «Нероблення».
Річ ясна, відкидаючи заклики Золя до праці, Толстой виступає не проти праці як такої (праця — «необхідність», «потреба, позбавлення якої складає страждання», підкреслює він), а проти фетишизації праці як «гарячкової діяльності в ім'я справ, що їх вимагає поганське розуміння життя», інакше сказавши — заради ідеалу матеріального достатку. В такій фетишизації письменник бачить один із «забобонів» сучасного йому «облудно організованого суспільства», своєрідного «морально анастезійних ліків», які відволікають людину від головного, на думку Толстого, — від осягнення сенсу власного існування. «Всім ніколи, ніколи отямитися, опам'ятатися, озирнутися на себе й на світ і спитати себе: що я роблю? Навіщо?»[223]
Щоб змінити лад життя, який існує, людині треба насамперед вирватися із зачарованого кола притаманних цьому ладові стереотипних уявлень про щастя, про сенс і мету своєї діяльності, подолати інерцію задурманювання себе «облудними віруваннями релігії або науки і, головне, безустанною самовдоволеною працею над справами, які не виправдовує їхня совість…» У тому й полягає суть «нероблення» Толстого — нероблення не в буквальному, не в буденному, а у філософсько-етичному значенні.
Саме так витлумачене толстовське «нероблення» близьке, ба, суттю, ідентичне, сковородинівському «неробству». Повернімося ще раз до міркувань філософа зі згадуваного щойно листа до А. Карпова. «Достеменно, — розвиває Сковорода свої думки про „ангельский хліб неробства“, який він „любить… понад усе“ й про який „денно й нощно печеться“ в пустелі, — що неробство важче гір Кавказьких. Але хіба тільки й того людині, щоб продавати, купувати, одружуватись, посягати, воювати, позиватися, кравцювати, будуватися, ловити звіра?.. Чи лише тут наше серце завжди невиступне?.. Ось тут відразу постає причина нашої убогості: ми, втомившись серцем у нажиток світу і в море тілесних потреб, не маємо часу ввійти всередину себе, очистити і полікувати пані тіла нашого — нашу душу. Забули ми самих себе за несхитним рабом нашим — невірним тілом, день і ніч піклуючись про нього» (II, 354–355).
Хто наважиться відчитати тут виправдання звичайного неробства, лінощів (адже, зауважмо, «неробство» Сковороди «важче гір Кавказьких»)? Мовиться ж бо зовсім про інше — про надання переваги «внутрішній», душевній діяльності, спрямованій на самопізнання і самовдосконалення, перед діяльністю «зовнішньою», підпорядкованою лише досягненню ситості, матеріального задоволення; це — своєрідний вияв антиутилітаристського пафосу, який переймає етичну програму Сковороди, пізніше він відлуниться в творах Гоголя, Достоєвського, у філософії Памфіла Юркевича і — чи не найвиразніше й найгостріше — в міркуваннях Толстого.)
Попильнуй пізнати себе, звертається Сковорода до людини, до кожного з нас, попильнуй і поможись розгадати свою природу: чи визначено тобі бути землеробом, а чи вояком, ремісником чи купцем, чи народився ти «до медицини, до піктури, до архітектури, до книгочитання» (І, 421), або до богослов’я, або до будь-якого іншого заняття, — і природа розпалить у тобі бажання цього «спорідненого» діла, а «бажання… прагне до праці і радіє з неї, як зі свого сина». «Коротко кажучи, природа наснажує до діла і зміцнює до праці, роблячи її солодкою» (І, 419).
Який же він все-таки наївний, наш мудрий Сковорода! Йому видається, йому хочеться вірити, що подолати несправедливий розподіл праці, який суперечить людським бажанням і нахилам, цілком можливо й зрештою не так і важко, треба лише замінити його розподілом «природним», закоріненим у самій «натурі»; що важать не соціально-економічні чинники, котрі визначають розподіл праці, а виїмково її, праці як такої, моральний сенс; що неробство, пересит, лінощі душі й інші ненавиджені ним хиби людські зникнуть самі собою, бідність не буде бідністю, якщо кожен навчиться чесно, «старанно» й радісно робити те діло, яке визначено йому первісно, від природи. Він навіть не помічає, що тим самим людина праці, суттю, позбавляється свободи вибору («Нехай ніхто не думає, що від нашої волі залежить вибрання статі чи посади», І, 420), стає фатально приреченою на роль гвинтика у суспільному механізмі — для повного задоволення «вовків-пастухів» та «ведмедів-ченців»…
221
Багалій Д. Український мандрований філософ Гр. Сав. Сковорода. — X., 1926. — С. 342–344.
222
Толстой Л. ПСС. — Т. 66. — С. 325–326.
223
Там само. — Т. 29. — С. 187, 200, 199, 198.