Дух животворить… Читаємо Сковороду

Крутий злам в евдемоністичних поглядах Сковороди не випадково збігається з написанням «Наркіса»: саме тут ним уперше сформульовано думки (слідом їх повторено в «Асхані», і далі вони постійно варіюватимуться в інших творах) про двоїстість людської природи, думки, що склали філософське підґрунтя його нового потрактування щастя.

Суть цих думок, коротко сказавши, така. Виходячи зі своїх уявлень про «дві натури» й «три світи» (макрокосм — великий світ, всесвіт; мікрокосм — малий світ, людина; символічний світ — Біблія), Сковорода доходить висновку, що людина складається з двох натур, видимої та невидимої. Перша — це зовнішня оболонка, земне тіло, тлінна плоть, друга — внутрішня сутність, вічний дух, божественне начало. Діалектика полягає в тому, що в людині обидві натури й поєднані між собою, і водночас автономні. При цьому — що для Сковороди є найголовнішим — істинна людина це якраз його невидима натура, дух, а натура видима, плоть, тіло то лише тінь істинної людини, «тінь безбутня», тобто така, що не має власного буття. Про це вже йшлося повище, у розправі діалогу «Наркіс». Варто нагадати лишень, як пояснює суть справи Друг, котрий висловлює авторову поставу. «Ти сон істинної твоєї людини, — втовкмачує він Луці. — Ти риза, а він (вона? — Ю. Б.) тіло. Ти привиддя, а він у тобі істина, ти-бо ніщо, а він у тобі сутність. Ти бруд, а він твоя краса, образ і план, не твій образ і не твоя краса, оскільки не від тебе, а тільки в тобі й утримує, о пороху і ніщо!» (І, 159).

Був час, коли Сковороді, як багатьом і багатьом навкруж, здавалося, що людині неймовірно важко задовольнити свої запити й потреби, щоб тим самим стати щасливою. Тепер він збагнув, що це стосується лише запитів тіла, котрі, річ ясна, неможливо цілковито іґнорувати («Важко зодягти й живити тіло, але потрібно і не можна без цього», І, 355), однак жодною мірою не слід й абсолютизувати, обожествляти. Тимчасом люди, коли йдеться про їхні плотські бажання, на диво енергійні й меткі, але мало дбають про потреби духовні, забувають заглядати у свої «сердечні печери», не прагнуть пізнати самих себе, свої правдиві, а не позірні потреби. А це ж, врешті-решт, так просто й приступно, так легко, бо той, хто знає себе і вміє керувати своїми бажаннями, вже не залежить ні від кого, ні від чого. Його щастя в його власних руках.

Легкість досягнення блага є, таким чином, головним критерієм вартості цього блага, свідченням його істинності, природності для людини. Секрет щастя, на жаль, не знаний більшістю людей або бездумно іґнорований ними, полягає в тому, що воно, достеменно як повітря і сонце, «завжди і всюди дається дурно» (І, 140).

До зламного моменту в житті й духовному розвиткові Сковороди, тобто до початку 70-х років, слід, мабуть, віднести вірш, котрий увійшов до «Саду божественних пісень» як пісня 28-ма. На відміну від байки «Змія та Жаба», зовсім нещодавно написаної, тут всезагальний «закон неба», згідно з яким «Всесвіт весь… створений», Сковорода вбачає в тому, «що потрібне — легке, непотрібне ж — важке!» (І, 78). У цій максимі вочевидь уловлюємо відгомін думки Епікура з його послання до Менекея: «…Все природне легко здобувається, а пусте… важко здобувається»[217]. Надалі Сковорода тричі (у байці «Бджола та Шершень», у «Розмові п’яти подорожніх» і в супровідному листі до діалогу «Ікона Алківіадська») прямо посилається на улюбленого старогрецького філософа.