Дух животворить… Читаємо Сковороду

Докладно свої погляди на природу людини, її природні нахили Сковорода викладає у відомому листі до Василя Максимовича. Уподібнюючи життя людське «комедіальним ігриськам», філософ підкреслює, що всі ролі в цій комедії наперед визначено «добророзумним творцем», тим-то кожна людина мусить гідно виконувати ту роль, яка найбільшою мірою відповідає її здібностям і нахилам. Головне — «оглядатися на свою природу, коротко сказавши — пізнати самого себе, до чого… народжений, адже нікого Бог не обійшов ласкою». Нерозуміння цієї істини, на думку Сковороди, породжує «сутолоку в театрі», призводить до «непорядків, розрух та неспокоїв», штовхає людей на згубний шлях. «Чи не від того, що численні, за приказкою, не народилися до священства, а повлізали в ризи, тобто, не будучи грибами, повлізали до кошика?» Інші, напевно, «добрі були б купці чи орачі, якби [не] взялися за невластиву їхній природі стать» (II, 344–345).

Лист до Василя Максимовича не датовано, та очевидно, що його писалося десь до кінця 60-х років, тобто до того поворотного моменту в біографії Сковороди, коли він, незміренно втомившися від житьової суєти, від виснажливої боротьби з ворогами й «наговорювальниками» (гарячим подихом цієї боротьби перейнято весь лист), робить свій остаточний вибір на користь «найпростішої і самотньої машкари» на кону життя. Він переконаний, що скромне й безпретензійне «амплуа» мандрівного філософа відповідає його «копіткій» та «меланхолійній» природі; і «коли не можу ні в чому любій вітчизні служити, то в крайньому разі всією силою дбатиму не бути нікому ні в чому шкідливим» (II, 345).

Приблизно тоді ж таки відбулася прикметна розмова Сковороди з тодішнім харківським ґенерал-ґубернатором Є. О. Щербиніним, переповідана М. Ковалинським. На запитання Щербиніна, чому філософ не візьме «для себе якогось відомого стану», той відповів: «Світ нагадує театр: щоб зобразити в театрі гру з успіхом і похвалою, то беруть ролі за здібностями. Дійова особа в театрі не за знатність ролі, а за вдалу гру взагалі хвалиться. Я довго міркував про це і після довгого випробування себе побачив, що не можу представити у театрі світу вдало жодної особи, крім низької, простої, безпечної, усамітненої: я цю роль вибрав, узяв і задоволений». Задоволеним, дарма що здивованим, зостався і Щербинін: «Ось розумна людина! Він прямо щасливий…» (II, 400). Генерал збагнув, що перед ним не невдаха чи екстравагантний дивак, а людина, котра пізнала себе й свідомо обрала свою долю, свій шлях до душевного спокою і щастя.

Чи була насправді така розмова, а чи це один із численних апокрифів, присвячених Сковороді, сказати важко, цілком імовірний другий варіант, але вона вірогідно відбиває хід думок філософа, його душевний стан і життєву поставу. В тому ще раз переконує сковородинівська байка дванадцята «Оселка та Ніж», позначена виразним відлунням автобіографічних моментів. Пояснюючи, чому вона не може, та й не хоче, прийняти пропозицію Ножа вступити «у нашу стать» і бути ножем, Оселка говорить: «…Ставши ножем, ніколи стільки сама не переріжу, скільки всі ті ножі та мечі, які за життя своє наточу». Суть байки, властиво, ясна вже із цих слів, та Сковорода не ставить крапку, він пише «силу», яка прямо кореспондує з обставинами його власного життя: «Народжуються і такі, котрі не хочуть женитися й іти на військову службу, щоб інших вільніше навчати розумної чесності, без котрої будь-який суспільний стан нечинний». Поза сумнівом, це була відповідь Сковороди тим своїм антипатикам, котрі, шоковані його небанальними поглядами, вчинками, дивним способом життя, відмовляли йому в праві виховувати молодь, викладати в Харківському колеґіумі.