Дух животворить… Читаємо Сковороду

Маємо перед собою своєрідний утопічний начерк гармонійного суспільства, яке базується на відповідності соціального стану кожного члена його духовній природі, тобто спорідненості. Остання, в уяві Сковороди, є чинником самодостатнім. «Природа і спорідненість значить уроджене Боже доброволення і потаємний Його закон, котрий всім живим управляє…» (І, 435). Сказане повною мірою стосується і людини — під оглядом принципу спорідненості вона є істотою позаісторичною, яка реалізує свої природні нахили й здібності наче в лабораторних умовах, ізольованих від ознак часу й суперечностей дійсності. Та й самі ці нахили й здібності людини, її духовна природа (а Сковорода, говорячи про спорідненість, бере до уваги саме — й виключно — природу духовну, «невидиму натуру») трактовано метафізично, поза реальними суспільними відносинами.

Подібно до всякої утопії, вчення Сковороди про спорідненість, узяте в прогностичному аспекті, як передумова й програма досягнення гармонії між людиною та суспільством, не мало шансів бути втіленим у дійсність. Його вартісність і значущість в іншому.

Ця, якщо кинути оком, суто відмислена, ідеальна етична концепція крила в собі доволі реальний вибуховий заряд. Розмисел філософа про те, що було б добре, якби всякий на цьому світі займався лише тим, «до чого народжений», підспудно переростає у викриття хиб окремої особи і ширше — соціуму: марнославства, бездуховності, кар’єризму, поклоніння «потолочі монети». «Коли, за приказкою [на посаду] мостишся, як коза на покрівлю, для того, щоб через неї скочити на купу багатого марнославства, видно, як у дзеркалі, що ти не до посади старатливий, а через те й не народжений; відповідно й записаний на небесах, хіба що в людей» (І, 447). Смиренна моралістична проповідь несподіваним чином набуває звучання гнівної інвективи на адресу тих, хто у марній гонитві за привидом щастя міняє доброчесність на неспоріднений чин, буцім висока посада, звання, багатий одяг можуть щось змінити у внутрішньому сенсі їхнього життя, в них самих. Гіркі нарікання та в’їдливі коментарі з приводу відступів од принципу спорідненості переходять у гострий осуд соціальних умов і панівних порядків: «…Коли вже вовк став пастухом, ведмідь ченцем, а лошак радником, це не жарт, а біда. О, коли б ми зрозуміли, як то шкідливо для суспільства!» (І, 430). Адже подібні абсурдні викривлення обтяжені тим, що перетворюють «правління — у мучительство, судейство — у крадіжки, воїнство — у грабунки, а науки — у зброю злоби» (І, 427).