Код української літератури. Проект психоісторії новітньої української літератури

Український світ охопив власний психоз, адже українська аристократична людина стояла на порозі власної держави, нагадуючи розгубленого Мойсея. Коли маєш справу з кимсь із карамазових, резюмував Гессе, «то не відаєш, чим він ошелешить тебе в наступну мить: може кривавою сценою, а може величальною осанною Богові». Саме на порубіжжі разом з більшовизмом, що видавав себе за марксизм, розпочалося активне російське богошукацтво як модернізація християнства, що разом й обіграли не міцну ще у власній монотеїстичній цінності українську народну людину. Адже повернення витісненої у несвідоме монотеїстичної ідеї відбувалося поступово і потребувало адекватного витісненню часу.

Психологічну інфекцію карамазовщини підхопив український народ, перетворюючись у злочинний народ. Адже, карамазови, як зазначав Гессе, здатні на будь-які злочинства, проте чинять їх лише у виняткових випадках, їх задовольняє сама думка про злочин, здійснення злочину в помислах, гра з можливістю. Їхня найстрашніша таємниця — провокувати до злочинності. Несвідомий імперіаліст може імітувати і злочинця, і віруючого, і збоченця, і будь-який національний психотип або світогляд, обігруючи романтичного національного суб’єкта, спонукаючи його повірити в обіграну реальність, як це сталося на порубіжжі з марксизмом, який перетворився у більшовизм і сталінізм.

На основі інтуїтивного відчуття грандіозної небезпеки для національного суб’єкта від імперської карамазовщини З. Фройд у дослідженні «Достоєвський і батьковбивство» (1928), утверджуючи реалістичну психологію, опонував романтичній психології свого учня — А. Адлера, який у праці «Достоєвський» (1918) назвав російського письменника безцінним і великим учителем людства[559]. Позиція Адлера — яскраве свідчення романтичного європейського захоплення російською ерогенною «філософією життя». Але по-батьківськи аналітичний З. Фройд суворо й однозначно відмовив Достоєвському у статусі вчителя людства на основі характерної для нього ерогенної фіксації садомазохізму, що надає амбівалентної сутності, не передбачає «пріоритетного принципу абсолютної моральності»[560], нагадуючи «варварів епохи переселення народів, які вбивали сотні невинних, а потім каялися»[561]. Яскравим представником такої перверсивної маскулінності Фройд вважав синовбивця Івана Грозного, зазначаючи, що «подібні вчинки перед сумлінням — типова риса російського характеру»[562]. Амбівалентна психологія притаманна, на думку Фройда, і Достоєвському, що не дає змоги вважати його учителем людства, а ставить «в ряди його тюремщиків»[563]. Очевидно, Достоєвський, зробивши останній самоаналіз у «Братах Карамазових», написав передсмертну сповідь, в якій душа письменника прагнула очиститися від страшної заздрості до головного суперника — М. Гоголя, тому роман є розв’язанням едіпового конфлікту. Належачи до імперського народу, Достоєвський першим явно, аналітично і послідовно символізував імперську ерогенність, тобто перверсивний фундамент імперської споруди, який він не зміг би так глибоко збагнути без свого конкурента — М. Гоголя. Протиставлення «Достоєвський — Гоголь» дає підстави стверджувати, що без типологічного психоаналітичного зіставлення психоісторій російської та української літератур неможливо збагнути імперського і національного суб’єктів, які поставали в одному просторі Російської імперії. Психоісторичне і психоаналітичне прочитання знімає проблему Гоголя щодо української літератури, адже він — яскраво виражений український філософський психотип морального мазохіста. Саме структура «Гоголь — Достоєвський» дає змогу пізнати істинний психологічно-духовний феномен зречення національного несвідомого, що актуалізує архетип Христа. Так, О. Вайнінгер, аналізуючи структуру «Христос — єврейство» зазначив, що Христос долає у своїй особистості найсильніше заперечення — несвідоме єврейство і завдяки цьому творить наймогутніше ствердження — християнство як абсолютну протилежність єврейства: «Єврейство було особистим спадковим гріхом Христа; його перемога над єврейством є те, чим він піднявся над Буддою, Конфуцієм і всіма іншими. Христос — грандіозна людина, адже він зіткнувся з найграндіознішим противником. Можливо, він єдиний єврей — і назавжди залишиться єдиним, — якому вдалося отримати перемогу над єврейством: перший єврей був і останнім, який став у цілковитому смислі цього слова християнином»[564]. Гоголь, виходячи з психологічної природи морального мазохіста, глибинно усвідомлював сутність Христа, а тому, щоб стати свідомою людиною, він збагнув цей шлях Христа, зрікаючись несвідомого українства. Його «учнівська» дія є справді наближеною до дії Учителя монотеїзму, яким є Христос. Натомість Достоєвський — це імітація імітації, адже він прагне повторити гоголівський шлях, маючи імперську психологію. Тому творчістю Достоєвського рухало бажання символічного зречення несвідомого російства через образне пізнання (літературу) його глибинної природної сутності. Але Достоєвському з його садомазохістським психотипом це не вдається глибинно, оскільки він зрікається і водночас утверджує це несвідоме російство, зваблюючи ним європейську цивілізацію. Невипадково Ф. Ніцше, імітуючи Достоєвського, постав як європейська імітація російської імітації, продовжуючи імітаційний імперський симптом в концепції Антихриста. Імперська ерогенна імітація національної творчості породила епоху модернізму і її постмодерністські наслідки як дві форми тоталітаризму: національний фашизм й імперський сталінізм.