Код української літератури. Проект психоісторії новітньої української літератури
- Автор: Зборовська Ніла
- Год: 2006
- Язык: украинский
- Год: Академвидав
- ISBN: 966-8226-36-4
- Жанр: Критика
Электронная книга - «Код української літератури. Проект психоісторії новітньої української літератури». Краткое содержание книги:
Адресована теоретикам та історикам літератури, літературним критикам, викладачам світової та української літератур, аспірантам, студентам, учителям-філологам. Прислужиться всім, хто цікавиться психоаналітичною інтерпретацією літературних текстів.
* * *
Серія «Монограф»
Не шукайте цього терміна у словниках.
Монограф — це людина, яка невгамовно докопується до світоглядної і наукової істини, небуденно мислить, неординарна у слові, провокує своїми текстами до дискусій і альтернативних досліджень, усвідомлюючи, що право на пошук істини передбачає і право на помилку. Стараннями таких людей твориться писемність людства — єдине, що залишається поза часом.
«Академвидав» сподівається сформувати символічну українську аристократичну ложу науковців, зацікавлених у розбудові національної інтелектуальної традиції. Для цього започатковано видавничий проект «Монограф», покликаний об'єднати авторів наукових праць, які ґрунтовно, сміливо і полемічно досліджують актуальні для сучасності і майбутнього проблеми.
Центральний садомазохістський надрив роману Достоєвського пов’язує фатальну жінку Грушеньку з усіма Карамазовими. Грушеньці притаманна особлива жадоба до життя, тому вона збирає навколо себе всіх Карамазових. Але коли до пані Хохлакової приходить п’яний духом Дмитро Карамазов («Я жити хочу, я життя люблю!» — з такими вигуками він прагне кинутися услід за зрадливою Грушенькою) і просить для цього позичити три тисячі, Хохлакова глумливо радить йому поїхати на золоті копальні:
— Залиште все, Дмитрію Федоровичу!.. Залиште, і особливо жінок. Ваша ціль — копальні, а жінок туди нема чого везти. Потім, коли ви повернетеся у багатстві та славі, ви найдете собі подругу серця в найвищому товаристві. Це буде дівчина сучасна, з пізнаннями і без забобонів. До того часу якраз визріє нині розпочате жіноче питання і явиться нова жінка…[546].
Оргія з емансипованою Грушенькою в центрі роману Достоєвського починається як пристрасна п’янка, а завершується батьковбивством: «Почалася майже оргія, бенкет на весь світ. Грушенька закричала перша, щоб їй дали вина: „Пити хочу, зовсім п’яна хочу напитися…“»[547]. Напившись, вона впадає в ерогенний «надрив», прагнучи з’ясувати, кого вона все-таки любить. Міцно обнявши Дмитрія, сповідається у своєму садистському бажанні: «Я ж зі злості всіх вас вимучила. Я ж старикашку того навмисне зі злості з розуму звела… Пам’ятаєш, як ти раз у мене пив і бокал розбив? Запам’ятала я це і сьогодні також розбила бокал, „за підле серце моє“ пила… Що мене слухати! Цілуй мене, цілуй міцно, ось так. Любить, так уж любить! Раба твоя тепер буду, раба на все життя! Солодко рабою бути!.. Цілуй! Прибий мене, муч мене, зроби щось наді мною… Ох, так і дійсно мене треба мучити…»[548]. Пристрасний вчинок Дмитрія, який наздоганяє Грушеньку біля польського офіцера (на ерогенному російському тлі той явно програв) нарешті надихає Грушеньку на смирення. «Я не любовниця тобі буду, — обіцяє Грушенька, — я тобі вірна буду, раба твоя буду, працювати на тебе буду»[549].
Дмитро Карамазов свою колишню коханку Катерину Іванівну називає «кішкою», «жорстоким серцем», «великого гніву» жінкою[550]. Водночас Грушенька, в яку він закохується після Катерини Іванівни, підкоряє його більш пристрасною жорстокістю: «Прямо жінка! „У мене у самої жорстоке серце“. Ух, люблю таких, жорстоких-то. Хоча і не терплю, коли мене ревнують, не терплю! Битися будем. Але любити, — любити її буду нескінченно»[551]. Закономірно, що ця оргія з плотолюбною Грушенькою і не менш плотолюбними Карамазовими завершується злочином. Адже імперський ерос, виганяючи любов, тісно пов’язаний з садистським сексуальним інстинктом. Отже, імперська маскулінність й імперська жіночість виявляють спільний потяг до ерогенної жорстокості та ерогенного страждання, а «люб’язність», театралізація, маскування є формами різнобічної імітації любові як прояву перверсивного ерогенного бажання.
У просторі цієї ерогенної жорстокості постало таке імперсько-суспільне явище як кріпацтво. Іван Федорович розповідає Альоші про російського кріпосника, який на очах у матері роздягає дитину й випускає на неї псів, котрі тут же роздирають її. Цей крайній прояв потреби в жорстокості «пом’якшується» з допомогою мордування. «У нас, — пояснює Іван Карамазов, — історична, безпосередня і найближча насолода мордуванням биття. У Некрасова є вірші про те, як мужик січе коня батогом по очах, «по лагідних очах». Хто ж цього не бачив, це русизм»[552]. Мордування биттям як власне російську психополітику висміював у комедії «Сон» Т. Шевченко: «Дивлюсь, цар підходить / До найстаршого… та в пику / Його як затопить!.. / Облизався неборака / Та меншого в пузо — / Аж загуло!.. А той собі/ Ще меншого туза / Межи плечі; той меншого / А менший малого, / А той дрібних, а дрібнота / Уже за порогом / Як кинеться по вулицях, / Та й давай місити / Недобитків православних, / А ті голосити; / Та верещать; та як ревнуть: / «Гуля наш батюшка, гуля!»[553].
546
Достоевский Ф. М. Братья Карамазовы. — С. 389—390.
547
Там само. — С. 434.
548
Там само. — С. 441—442.
549
Там само. — С. 445.
550
Там само. — С. 594.
551
Там само. — С. 595.
552
Достоевский Ф. М. Братья Карамазовы. — С. 244.
553
Шевченко Т. Сон // Т. Шевченко. Повне зібрання творів: У 12 т. — К., 2003. — Т. 2: Поезія 1847—1861. — С. 273.