Код української літератури. Проект психоісторії новітньої української літератури

Епоха модернізму як символізму, або новоромантизму тривала в європейських країнах між 1876 і 1950 рр. Її релігійно-світоглядною основою був явний конфлікт між монотеїстичним національним християнством і політеїстичною імперською античністю, що приховував конфлікт між національним і імперським суб’єктами. У 1895 р. австрійський письменник К. Зокаль у своєму есе «Умирання» наголошував, що думка про смерть є однією з найпопулярніших у літературному житті і доноситься від Метерлінка до Гауптмана. Однак вона була також філософською думкою в античному смислі — як потягу в чисте божественне буття, на зразок Сократа і Платона[571]. Активізація деструктивних імпульсів пов’язувала її з імперським пансексуалізмом епохи, захопленням агресією, цікавістю до порнографії, перверсій. Європа накопичувала елементи декадентського сатанизму, садомазохістські надриви, культивувала богемну, театралізовану, фальшиву жінку, модернізовану мадам Боварі.

Наприкінці XIX — на початку XX ст., як зазначає Є. Еткінд, «вся Європа вступила в період етернізму, повторивши — на іншому витку спіралі — те, що було на початку XIX ст., коли вона пройшла через романтизм. Тепер новоромантичний стиль мислення і творчості знайшов своє вираження в Австро-Угорщині («віденський ренесанс»), Франції (починаючи з символізму), Німеччині, Італії, і, звичайно, в Росії. Так виразилася суспільно-політична криза, яка призвела до Першої світової війни»[572]. Закономірно, що в тому часі знову набули актуальності індивідуалістичний демонізм героя (героєм був той, хто повставав проти символічного батька (Бога-отця) і перемагав його), поверталася космополітична демонічна скорбота Байрона, що означало генетичну залежність психопоетичних шукань європейського сина-героя від його бунтівливої творчості[573]. У центр вийшли поети-новоромантики, а велику прозу класичної реалістичної традиції замінила драма. Якщо завданням літератури реалізму був національно-соціальний аналіз задля виявлення суспільних хвороб, то порубіжжя цікавила позасоціальна приватна людина, воно переймалося діагностуванням індивідуальних психологічних хвороб. Європейські літератури зацікавилися псипатологією, перверсивністю, які ніс із собою потужний своєю сексуальністю імперський суб’єкт.