Код української літератури. Проект психоісторії новітньої української літератури

Гессе правомірно вказав, що іронічно зобразити карамазовщину як непрояснену едіповість, виставити її на глум, тобто обіграти, є цілковито безнадійною справою. У його серйозному аналізі відчувається велика відповідальність за всю європейську цивілізацію. Адже сутністю карамазовщини є непередбачувана психічна трансформація, внаслідок якої сформований історичний психотип мужності спонтанно перетворюється на «безформенну сировину майбутнього». Таке перетворення, зазначає Гессе, здійснюється «із сомнамбулічною послідовністю», тобто відбувається на глибинному неусвідомленому рівні. Тут не рятує освіченість, адже навіть активно рефлексуючий Іван Карамазов врешті сповзає «в російську стихію». Тобто перверсивна імперська психологія, за спостереженнями Гессе, не підходить під європейську мірку, — «тверду, моральноетичну, догматичну», оскільки тут добро і зло, Бог і диявол наміцно переплетені. Саме в психіці Карамазових закладається пост-модерністська, божевільна спрага роздвоєного смислу Бога, який одночасно був би і дияволом. Така дуалістична потреба синтезу Бога і диявола радикально протистоїть монотеїзму. Вона і стане основою постмодерністського імперського філософування, обумовленого потягом до надмірної чуттєвості та безформенності. Хоча Гессе вважає, що цю «людину катастрофи», «цього жахливого привида викликав своїм генієм Достоєвський», але цілком ймовірно, що карамазовський психотип пробудив український характер, спраглий Бога-отця. В особі Гоголя цей український характер спровокував Достоєвського. Адже несвідома «російська людина» — аналогічна природі множинної імперії, яка прагне утримати живі душі інших народів, комбінуючи та імітуючи їх у власній псевдосутності, тому світоглядним відповідником імперії постає вбивство монотеїзму, а метафізичним — архетип диявола.

У зв’язку з проявленістю «російської людини» у романі Достоєвського модерна Європа на минулому порубіжжі і протягом XX ст. глибинно самоусвідомилася, розгорнувши процес, який М. Хвильовий у своїх передсмертних памфлетах назвав «психологізацією Європи». Непередбачуване нуртування карамазовщини на минулому порубіжжі викликало тривожне відчуття страху європейської людини: ті, кого боялися, як зазначав Гессе, були чорними людьми, несвідомими себе карамазовими з їхніми різновекторними психологічними трансформаціями. Російська імперська людина поставала як невловима множинна метаморфоза, не мала визначеної сутності і прагнула позбавити стержня європейську національну людину. «Це була зараза, — стверджував Гессе, — що йшла зі Сходу на Європу, це було падіння втомленого європейського духу у первісний хаос, повернення до азіатської праматері». Перед розбурханим монструозним російським духом міг виграти лише той, хто мав стійку монотеїстичну традицію. Першими, як зазначив Гессе, «здали нерви у німців», їхнє нуртування несвідомого породило фашизм, проявивши небезпеку від непросвітленого національного романтизму.