ЕФЕКТ ЛЮЦИФЕРА. Чому хороші люди чинять зло
- Автор: Зимбардо Филипп Джордж
- Год: 2017
- Язык: украинский
- Год: Yakaboo Publishing
- ISBN: 978-966-97633-6-5
- Переводчик: Любомир Шерстюк
- Жанр: Психология
Электронная книга - «ЕФЕКТ ЛЮЦИФЕРА. Чому хороші люди чинять зло». Краткое содержание книги:
Замість викрити це хибне твердження, в’язень 416 скористався «пасивними» методами порятунку. «Я задумав план, — згодом розповідав 416-й, — намагався знайти якусь лазівку у своєму поспіхом підготовленому договорі. Але як я міг вплинути на систему, окрім офіційних звернень? Звісно, збунтуватися, як Пол (5704). Однак мені видалося кращим використати для виходу з в’язниці легальну тактику. Тоді мої почуття не мали великого значення, хоч я й намагався прислухатися до самого себе, аби досягнути поставленої мети: вичерпати всі ресурси цієї в’язниці. Мені потрібно стати надто нестерпним: відмовлятися від будь-яких нагород і приймати всі покарання». (Малоймовірно, що 416-й знав тоді, що цю стратегію використовували робітники у боротьбі проти керівництва компаній. Провадячи «італійський страйк» — «граючи за правилами», або формально «працюючи, суворо дотримуючись інструкцій», вони цим викривали недоліки, притаманні самій системі[120].)
416-й вирішив піти швидким шляхом, відмовившись від їжі. Тож він фактично усунув один із важелів впливу наглядачів на в’язнів. Я дивився на його худе тіло й нерозвинену мускулатуру (61 кілограм при 172 сантиметрах зросту) і думав, що він уже виглядає як жертва голодомору.
У певному сенсі, перший день у Стенфордській в’язниці вплинув на Клея (416) набагато сильніше, ніж на інших в’язнів. Це можна простежити у його особистому (а втім знеособленому) аналізі:
Я почав відчувати, що втрачаю свою ідентичність. Втрачаю того, кого називаю “Клеєм”, хто привів мене сюди, хто добровільно пішов у цю в’язницю, а це й справді була в’язниця для мене й досі залишається нею. Я не дивився на це, як на експеримент чи симуляцію. Це в’язниця, якою керували психологи, а не держава. Моя ідентичність — людина, якою я був перш, ніж піти сюди, — почала віддалятися від мене, і врешті-решт я перестав бути собою. Я став номером 416. Я й справді був номером, і в’язню 416 потрібно було вирішити, що робити далі. Саме тому обрав голодування. Я вирішив так, бо їжа була єдиною нагородою, яку нам давали наглядачі. Тож я перестав їсти.
Я отримав певну владу над ними, бо знайшов єдину річ, яку вони не можуть змінити. Це голодування просто принижувало їх[121].
Спочатку Клей відмовився торкатися свого обіду. Арнетт доповідав, що чув, як 416-й розповідав співкамерникам, ніби намірився не їсти, доки не отримає консультації юриста. В’язень сказав, що десь за 12 годин голодування він, імовірно, втратить свідомість і наглядачам доведеться поступитися. Сам Арнетт не бачить нічого благородного в цьому страйку. Він вважає 416-го лише гострим на язик хамлом.
Новий в’язень приступив до свого сміливого плану непокори, і це стало прямим викликом владі охоронців. Цей акт міг зробити з 416-го справжнього героя, який використовував ненасильницькі методи боротьби і навколо якого згуртувалися б інші в’язні. Подібно до Махатми Ганді, 416-й міг би вивести їх зі ступору сліпого підкорення. Натомість очевидно, що насильницькі дії 5704-го, який не взяв до уваги, що всі ресурси влади належать системі, нічого не дадуть. Я щиро сподівався, що 416-й вигадає інший план і залучить до голодування своїх співкамерників й інших в’язнів, щоб використати масове голодування як протест проти грубого поводження з боку охоронців. Проте мене занепокоїло, наскільки 416-й замкнувся в собі, і тому не усвідомлює потреби залучити до протесту й інших людей для масштабного опору.
ЩЕ ДВА В'ЯЗНІ НЕ ВИТРИМУЮТЬ
Як виявилося, створені 416-м і 5704-м проблеми стали лише початком і, наче ефект доміно, викликали опір в інших. Мати в’язня 1037 мала рацію. Вона зауважила, що її син, Річ, погано виглядає. Тепер це помітив і я. Після відвідин батьків він ставав дедалі депресивнішим. Можливо, йому хотілося б, щоб батьки таки переконали його повернутися додому. А він, аніж погодитися з мамою і визнати її правоту, вирішив, що так його маскулінність буде підважено. Імовірно, Річ хотів довести, що зможе впоратися з ситуацією як справжній чоловік. Так само, як у його співкамерників 8612-го і 819-го з камери №2, де розвинулися перші бунтівні настрої, у 1037-го проявлялися ознаки надмірного стресу, аж я вирішив відвести його в тиху кімнату за межами Двору. Я сказав, що йому краще негайно отримати умовно-дострокове звільнення. Він дуже здивувався і зрадів гарній новині. Я допоміг йому переодягнутися у звичайний одяг, але Річ іще якоюсь мірою сумнівався. Тому я повідомив, що він отримає суму, передбачену за повну участь в експерименті, і що я зв’яжуся з ним та іншими студентами найближчим часом, щоб оприлюднити результати цього дослідження, провести фінальні опитування й віддати гроші учасникам.
120
«Італійський страйк»—застосована профспілками працівників державних установ альтернатива звичайним страйкам. Позаяк працівникам служб із надзвичайних ситуацій (як-от поліції чи пожежникам) законом заборонено страйкувати, і їх одразу звільнили б, їм довелося шукати інші варіанти. Мабуть, першим прецедентом у США став знаменитий страйк бостонської поліції в 1919 році. Тодішній губернатор штату Массачусетс Кал він Кулідж звільнив 1200 осіб через страйк і заявив: «Ніхто, ніколи і ніде не має права страйкувати, наражаючи громадськість на небезпеку» (цей вислів нині широко цитують). Він здобув велику популярність, завдяки якій втрапив на посаду віце-президента, а згодом і президента США. Схожий випадок стався у 1969 році в поліційному управлінні Атланти, коли союз поліцейських (Fraternal Order of Police) використовував схожу на італійський страйк тактику. Тоді поліцейські ухвалили неофіційне, але загальноприйняте правило не затримувати активістів-хіппі й ставитися до них дуже поблажливо. У такий спосіб вони, між іншим, виступали за підвищення зарплат і покращення умов праці. Поліцейські почали виписувати хіппі й іншим дрібним правопорушникам величезну кількість штрафів, чим перевантажили адміністративну систему і паралізували роботу майже всіх правоохоронних органів. Така ситуація викликала серйозні побоювання сплеску злочинності, і поліцейські отримали бажані зміни. Див.: М. Levi, Bureaucratic Insurgency: The Case of Police Unions. Lexington, MA: Lexington Books, 1977; та: International Association of Chiefs of Police, Police Unions and Other Police Organizations. New York: Arno Press and The New York Times, 1971 (Bulletin no. 4, September 1944).
121
Підсумкове інтерв’ю в’язня.