ЕФЕКТ ЛЮЦИФЕРА. Чому хороші люди чинять зло

Я не можу повірити в те, що експеримент дав мені змогу, граючи роль члена комісії чи голови комісії — уповноваженої дисциплінарної Ради, — сказати одному з в’язнів, хай у відповідь на його зухвалість і викличність: “Як це так, адже азійці рідко потрапляють до тюрми, рідко опиняються в такій ситуації? Що ж ти зробив?”

Це та конкретна мить у дослідженні, коли весь розклад змінився. Він почав реагувати на мене як на людину, він почав розмовляти зі мною про свої почуття. Один хлопець так втягнувся у це, що повернувся до кімнати, наче вважав, що другий захід до кімнати на “уповноважені дисциплінарні слухання” може вплинути на швидше дострокове звільнення».

Карло і далі розкривається:

Тож як колишній в’язень мушу визнати: щоразу, як я сюди приходив, суперечки, підозри, протистояння учасників у своїх ролях... змушували мене відчути порожнечу, яка наступає після позбавлення волі. Саме це навіяло мені депресію, начебто я повернувся в атмосферу справжньої в’язниці. Уесь цей процес був зовсім не удаваним, усе, як у житті.

[В’язні] як звичайні люди реагували на ситуації, хоч і зімпровізовані, але вкладені в їхній досвід у той конкретний момент. Я це уявляю як певне перетворення, що відбувається в голові в’язня. Зрештою, він повністю усвідомлює, що речі, які трапляються у зовнішньому світі, — зведення мостів, народження дітей — не мають абсолютно жодного стосунку до нього. Уперше він повністю відірваний від решти суспільства — від людства, за великим рахунком.

Його співкамерники, зі своїм сум’яттям, смородом і гіркотою, стають його друзями, й у всіх інших ситуаціях (за винятком короткого періоду після нерегулярних відвідин або в таких випадках, як похід на слухання комісії з умовно-дострокового звільнення) він навіть не може ототожнити себе зі своїм минулим, не має на те приводу. Є лише та мить і вона мінлива.