ЕФЕКТ ЛЮЦИФЕРА. Чому хороші люди чинять зло

У своїх підсумкових оцінках Керос пропонує інший погляд на те відчуття дегуманізації, що виникало у наглядачів стосовно в’язнів:

Кілька разів я забував, що в’язні — це люди, але постійно ловив себе на цій думці. Я просто вважав їх “в’язнями” без чогось людського. Це траплялося в короткі проміжки часу, коли я зазвичай віддавав накази. Я втомився, і мені було паскудно — то був мій звичний стан. Я з усіх сил намагався дегуманізувати їх, бо так мені ставало легше[114].

Увесь наш персонал погоджується, що зі всіх наглядачів саме Ворниш діяв, найбільше дотримуючись правил. Він — один з найстарших наглядачів, йому як і Арнеттові, 24 роки. Обоє аспіранти, тож ніби зріліші за інших учасників експерименту: Керосові, Венді й Джонові Лендрі було найменше років (лише по 18).

Щоденні звіти зі зміни Ворниша найдетальніші й найдовші, у них описано окремі випадки непідкорення в’язнів. Хоча він рідко коментує дії наглядачів, і в жодному з цих звітів нема відчуття впливу психологічних чинників. Ворниш карає в’язнів тільки за порушення правил і ніколи не сваволить. Його рольова поведінка повністю інтерналізована, у в’язниці він — довершений наглядач. Він поводиться не так ефектно і жорстоко, як інші (наприклад, Арнетт і Гельманн). З іншого боку, не намагається сподобатися в’язням, як Джефф Лендрі. Він просто виконує свою роботу — спокійно й наполегливо. Однак самому Ворнишу, як видно з додаткової інформації, часом здається, що він поводиться егоцентрично і до того ж схильний до догматизму.

«Час від часу поставала виразна тенденція звести до мінімуму зусилля, щоб не так діймати в’язнів, як ми могли б», — звітує Ворниш.

Як ролі беруть верх не лише над емоціями, а й над мисленням, цікаво розкрито у самоаналізі Ворниша після експерименту:

На самому початку я думав, що зможу діяти так, як вимагає дослідження, але з тим, як воно просувалося, я відкривав у собі відчуття, яких раніше навіть не зауважував. Я почувався як справжній тюремний наглядач, хоча вважав, що нездатний на таку поведінку. Я був здивований... ні, я був стривожений тим, що можу грати так, як ніколи й подумати не міг. І в той час у мене не було ані жалю, ані почуття провини. Лише після всього, що я зробив, я почав розмірковувати над своєю поведінкою і зрозумів, що раніше просто не зауважував у собі цього[115].