Код української літератури. Проект психоісторії новітньої української літератури

Світле місце в романі та його жіноча таємниця — дім харківської поміщиці пані Хохлакової зі своєю істеричною донькою Лізою, прізвище та походження яких вказують на українську маргінальну позицію. Тобто йдеться про двох українських істеричок, які пророчо відсилають до образів Ольги Косач (Олени Пчілки) і Лариси Косач (Лесі Українки). До речі, коли Достоєвський писав цей роман Ларисі Косач йшов дев’ятий рік.

Пані Хохлакова, багата дама, завжди зі смаком одягнена, мила вдова років тридцяти трьох, а також чотирнадцятирічна донька Ліза, що страждає паралічем ніг, створюють особливий поліфонічний дискурс роману. Ліза — ззовні мила дівчинка, в якій пустотливість поєднується з тонким розумом, що передусім висміює неадекватну сутності Альоші «довгополу ряску». «Нєт-с! — говорить вона старцю Зосимі, — він тепер не спасеться. Ви що на нього цю довгополу-то ряску наділи… Побіжить, упаде…»[532]. Одне з чудес старця Зосими полягає в тому, що Лізин параліч ніг сцілюється. Достоєвський цим підкреслює, що щира віра цих двох жінок була істинною, тому вона і здійснила чудо. Чому Достоєвський найсвітлішим місцем роману зробив двох українських істеричок? Очевидно, у своїй психології він ніс російсько-українське психогенетичне розрізнення, що дало йому змогу виявити небезпеку від імперської російської людини, яка прокидається напередодні модерної епохи. Адже це була передусім психологічна і світоглядна небезпека для української людини, яка пробуджувалася до незалежного існування. Саме це російсько-українське протистояння не бачать при аналізі роману західні дослідники. А воно надзвичайно важливе для розуміння глибини поліфонії цього пророчого тексту, адже створює своєрідну психологічну діалогічність двох різних культур: політеїстичної імперсько-російської (ерогенно-садомазохістської) і монотеїстичної української (аскетично-мазохістської). Невипадково найнебезпечніший з Карамазових Альоша закохується в Лізу Хохлакову. Він інтуїтивно відчуває Лізу найкращою для себе парою: «У вас душа веселіша, ніж у мене; ви, головне, невинніша від мене, а я до багато чого, багато чого доторкнувся… Ах, ви не знаєте, адже і я Карамазов! Що у тому, що ви смієтеся і жартуєте, і наді мною також: навпаки, смійтеся, я тому радий… Але ви смієтеся як маленька дівчинка, а про себе думаєте як мучениця…»[533]. Ліза — характерний український психотип моральної мазохістки, якому загрожує психічна інфекція карамазовщини. Саме їй Альоша зізнається, що, будучи монахом, він у Бога, мабуть, не вірить[534]. Тому Ліза прагне відокремитися від Альоші морально, про це свідчить її зізнання: «Я вас дуже люблю, але я вас не поважаю»[535]. Коли Альоша раптом з’являється, вона у відповідь починає розповідати про свої перверсивні бажання: їй, наприклад, хочеться запалити будинок, когось убити; щоб хтось її скатував, женився, а потім вимучив, обманув і пішов. Так вона проявляє ту психічну інфекцію, яку приносить із собою Альоша Карамазов. На її химерну поведінку Альоша відповідає символічним запитанням: «Полюбили безпорядок?»[536]. Одна з новел про Лізу називається «Чортеня»: таке враження, що українське «чортеня» весело насміхається над демонічною Російської імперією. Ліза дотепно аналізує різні імперські патології, одна із них особливо її тішить: Дмитра Карамазова судять за те, що він батька вбив, і всі його люблять за те, «що він батька вбив»[537]. Для розуміння перверсивної Росії дуже характерна така провокація Лізи: